Темна матерія
- Автор: Крауч Блейк
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавнича група КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-81-7
- Переводчик: Ольга Захарченко
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Темна матерія». Краткое содержание книги:
Точніше, другий поверх будинку, бо його перший поверх повністю занесло снігом, який уже добирається до трьох мансардних вікон.
— Амандо.
У неї заплющені очі.
— Амандо!
Вона піднімає повіки. Насилу.
— Не спи.
Я притуляю її до даху, пробираюся до середнього мансардного вікна й б’ю в скло ногою.
Повиймавши найгостріші уламки, беру Аманду за руки і втягаю її в дитячу спальню, явно спальню маленької дівчинки.
М’які іграшки.
Дерев’яний ляльковий будиночок.
Атрибути принцеси.
Барбі-ліхтарик на приліжковій тумбочці.
Затягаю Аманду подалі в кімнату, щоб до неї не діставав сніг, який валить у вікно. Потім хапаю Барбі-ліхтарик і виходжу через двері в коридор на верхньому поверсі.
Я гукаю:
— Агов?
Будинок ковтає мій голос і не відповідає.
На другому поверсі всі спальні порожні. У більшості з них немає меблів.
Увімкнувши ліхтарик, спускаюся сходами.
Батарейки майже сіли. З лампочки пробивається слабкий промінь.
Йдучи сходами, минаю вхідні двері, входжу туди, де раніше була їдальня. Упоперек віконних рам прибиті дошки, щоб скло витримало натиск снігу, якого набилося вже повні рами. Сокира притулена до решток столу, порубаного на дрова.
Заходжу у двері, які ведуть у меншу кімнату.
Тьмяний промінь падає на диван.
Пара стільців з майже повністю обдертою шкірою.
Телевізор, прикріплений над каміном, забитим попелом.
Коробка свічок.
Стосик книжок.
Спальні мішки, ковдри й подушки, розстелені на підлозі прямо перед каміном, всередині них — люди.
Чоловік.
Жінка.
Двоє хлопчиків-підлітків.
Маленька дівчинка.
Очі заплющені.
Не рухаються.
Обличчя сині й виснажені.
Фотографія в рамці: сім’я біля Лінкольн-парк консерваторії в кращі часи, лежить у жінки на грудях. Вона й досі стискає її почорнілими пальцями.
Біля каміна бачу сірникові коробки, стоси газет, купу стружок, надертих із ящика для столових приборів.
Другі двері приводять мене з вітальні на кухню. Холодильник відчинений і порожній, шафи також. Стільниці заставлені порожніми бляшанками.
Кукурудза з вершками.
Квасоля.
Чорні боби.
Помідори без шкірок у власному соку.
Супи.
Персики.
Усе те, що стоїть на задвірках шаф, і зазвичай так і псується, нікому не потрібне.
Навіть банки з приправами випорожнені — гірчиця, майонез, желе.
За переповненим сміттєвим відром бачу калюжу крові й скелет — маленький, котячий — обдертий до кісток.
Ці люди не замерзли.
Вони померли від голоду.
Світло від каміна падає на стіни вітальні. Я лежу голий у спальному мішку, запханому в ще один мішок і накритому ковдрами.
Аманда розмерзає поряд у двох мішках.
Наш мокрий одяг сохне на цегляному каміні, а ми лежимо зовсім близько до вогню, так що я чую, як хвилі тепла напливають на моє обличчя.
Надворі не вщухає люта буря, каркас будинку скрипить під могутніми поривами вітру.
В Аманди розплющені очі.
Вона недавно прокинулась, і ми вже випили оті дві пляшки води, і тепер вони, напхані снігом, стоять біля каміна.
— Як ти думаєш, що сталося з тими, хто тут жив? — питає вона.
Правда: Я перетягнув їхні тіла в кабінет, щоб вона не бачила.
Але я кажу:
— Не знаю. Може, вони пішли туди, де тепліше?
Вона усміхається.
— Брехун. У нашому зорельоті не надто тепло.
— Ось що значить «різко розширити межі свого пізнання».
Вона робить довгий глибокий вдих, видихає.
Каже:
— Мені сорок один рік. У моєму житті не було нічого особливого, але це було моє життя. У мене була робота. Квартира. Собака. Друзі. Телешоу, які я любила дивитися. Той хлопець, Джон, якого я бачила тричі. Вино. — Вона дивиться на мене. — І я ніколи всього цього не побачу, так?
Я не знаю, що відповісти.
Вона веде далі:
— У тебе хоч є якась мета. Світ, у який ти хочеш повернутися. Я не можу повернутися у свій, то куди мені подітися?
Вона дивиться на мене.
Напружено.
Незмигно.
У мене немає відповіді.
Наступного разу, коли я прокидаюся, то бачу, що від вогню лишилася купка розжареного вугілля, а сніг у верхній частині вікон підсвічується й іскриться від сонячних променів, які намагаються пробитися крізь нього.
Навіть усередині будинку нестерпно холодно.
Витягши руку зі спального мішка, я мацаю наш одяг на каміні. З полегшенням виявляю, що він сухий. Я засовую руку назад у мішок і повертаюсь до Аманди. Вона з головою застебнулася в мішку, і я бачу, як її дихання пробивається зсередини хмарками пари, яка перетворюється на кристали льоду й осідає на мішку.