Забудь-річка

* * *

— Війну виграють ногами, — попередив учора комбат, і молоді дружно зареготали.

Степан Шагута подивився на їхні світлі якоюсь юнацькою свіжістю обличчя і навіть не посміхнувся. Бо знав, що комбат каже правду, а крім того знав, що більшість новачків не переживе й першого місяця в окопах. Молоді за якимось диявольським розкладом гинули частіше і безглуздіше за старих, нехай навіть і необстріляних. Немовби молодість викликала вогонь на себе, вирізняла з людського ландшафту і полегшувала завдання для смерті. А ті, що виживали, перетворювалися на сірі, під колір шинелі та землі на ній постаті, вицвілі й завітрені, зі згаслими очима, що вже не блищать, закликаючи кулю снайпера, а тільки вишукують ямку поглибше або кущик повище. На людей без віку і без Божої іскри. Таких, як він, Степан Шагута.

Степан нічим не вирізнявся з-поміж сіро-зеленої солдатської маси, і ретельно давив у собі залишки людських емоцій, намагаючись навіть не посміхатися — бо українська природна веселість не раз грала з ним злий жарт. Новий комсорг Пєньков дуже ревно ставився до жартів з приводу свого прізвища, а Степан якось не втримався від зваби назвати пеньок пеньком — тим більше, що вдачею комсорг цілком відповідав прізвищу. В результаті отримав собі справжнього ворога — комсорг чіплявся до кожного погляду, кожного слова, будь-що погрожував особливим відділом і явно намагався зжити Степана зі світу, не чекаючи, поки це зроблять німці. «Всі хохли — зрадники. Гітлера хлібом-сіллю зустрічали», — говорив він і дивився на Шагуту так, немовби особисто бачив, як той зустрічав фюрера.

Але війна й справді виграється чи програється ногами. І невдовзі усім випало в цьому переконатися. Дванадцять годин руху з короткими привалами, дванадцять годин, коли перед собою бачиш тільки стерті чоботи переднього бійця, а потім якось раптово вони перетворюються на хлястик шинелі, бо хлопець падає знесилений, і ти переступаєш через нього, як через сніп, і задні роблять так само — без жодного слова чи лайки, без жодної емоції, тому що весь світ перетворився зараз на ритмічний рух чобіт. Кажуть, що ззаду ідуть машини з продовольством та санітари, які підбирають непритомних. Найпередбачливіші перед тим, як впасти, роблять кілька кроків убік і вже там валяться без сил, щоб не бути розтоптаним колоною.

Вирушили вдосвіта, і кілька годин, поки вистачало сил підняти голову, Степан з подивом роззирався навкруги. Він, людина з пагірчастого, зарослого лісами Галицько-Подільського прикордоння, не міг впоратися зі здивуванням, ба навіть тривогою від неозорого простору навкруги. Сальські степи тяглися, немов Сахара з підручника географії — безмежні, безобрійні, бо сіре зимове небо зливалося із сірими пагорбами, а сірі пагорби у свою чергу — із сірою колоною солдат, яка губилася десь поміж них. Ані лісочка, ані балочки. Сніг тут збирався барханами, під дією невтомного вітру, залишаючи голу сіру землю на поталу морозові, і дивним було, що жива істота може вписатися у це макабричне поєднання простору і вітру. А втім, хто сказав, що солдат — це жива істота? Хіба що умовно жива, до першої атаки, до першого обстрілу.