Забудь-річка
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-77-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Забудь-річка». Краткое содержание книги:
Багато років по тому випадково зустрічаються двоє їхніх нащадків і між ними спалахує кохання. Герої ведуть родинне історичне розслідування трьох доль, які переплуталися і стали фактично однією потрійною долею — долею українця у Другій світовій війні.
Назва роману походить від старого язичницького символу — Забудь-річки, що розділяє світ живих та світ мертвих. Саме така Забудь-річка протікає між поколіннями у кожній українській родині.
ISBN 978-966-8659-77-5
© Нора-Друк, 2016
Востаннє ми побачилися з ним у ніч на 18-те лютого — старий зайшов на Майдан лише на пару годин, бо завтра планував приєднатися до «мирного наступу», чергової спроби вищих політичних сил взяти до рук керування повстанням.
— Ви гадаєте, це — гарна ідея? — запитали ми.
— Хтозна… — старий філософ пожував губами, формулюючи про себе чергову парадоксальну істину. — Я тут кожної ночі намагаюся зрозуміти специфіку цього протистояння… Нещодавно у мемуарах німецьких генералів, які керували дивізією «Галичина», я читав, що українці — неперевершені в обороні, але значно слабші у наступі. А оскільки з обох боків стоять зараз українці, я можу сказати, що, скоріш за все, зараз програють ті, хто піде вперед.
— Тобто завтрашній наступ — це планова поразка? — не зрозуміли ми.
Він посміхнувся, і ми відчули себе студентами на заліку.
— А ви знаєте, які висновки зі свого спостереження зробили прагматичні німецькі генерали? Вони вирішили, що українців найкраще кидати у фальшивий наступ, щоб після його провалу вони перейшли у підготовану оборону і саме в обороні розбили противника, — за викладацькою звичкою він підняв пальця вгору, акцентуючи увагу на останніх словах. — Перемога в обороні. Сподіваюся, що наші керівники читали ці мемуари і завтра буде саме такий випадок.
Більше ми не бачилися. Бійня у Маріїнському парку, що нею закінчився «мирний наступ», подальший, вже зовсім не мирний штурм спецназом Майдану, пожежа у Профспілках, вогняна ніч на 19-те, коли у рятівні багаття кидали все — аж до наметів і ковдр, вибухи гранат, черги з автоматів, загиблі на Інститутській — у цій веремії вже не можна було розрізнити окремих людей.
Події на нижньому та верхньому рівнях діаметрально розійшлися. І поки налякані вищі істоти з обох боків підписували між собою мирну угоду, сіре воїнство внизу, усі ці «беркути», «соколи», «барси», «ягуари», «гепарди», «тигри», «альфи» і «омеги» тікало геть, злякавшись людей, що голіруч ішли на автомати. Українці несподівано отримали таку бажану і таку болючу перемогу. Вони ще довго не могли прийти до тями, і частіше плакали, ніж думали.
Ми лише згодом довідалися, що Георгій Олександрович зник. Зник безвісти десь у Маріїнському, а може, дорогою назад, коли учасники «мирного наступу» тікали від спецпризначенців. А може, пізніше — ніхто не міг пригадати кульгавого старигана, і тим більше не слідкував за його долею. Не знаємо, чи перечепився через нього якийсь «беркут», а чи просто зупинився та забив кийком і кутими кевларом чоботами, як це зробили тоді з багатьма.
Георгій Олександрович не потрапив до списків «Небесної сотні», не отримав звання Героя України та не був всенародно оплаканий під пісню «Пливе кача» — така честь дісталася далеко не всім.
Ну а потім була війна.
І був на тій війні сержант Збройних Сил України Степан Шагута.