Забудь-річка
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-77-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Забудь-річка». Краткое содержание книги:
Багато років по тому випадково зустрічаються двоє їхніх нащадків і між ними спалахує кохання. Герої ведуть родинне історичне розслідування трьох доль, які переплуталися і стали фактично однією потрійною долею — долею українця у Другій світовій війні.
Назва роману походить від старого язичницького символу — Забудь-річки, що розділяє світ живих та світ мертвих. Саме така Забудь-річка протікає між поколіннями у кожній українській родині.
ISBN 978-966-8659-77-5
© Нора-Друк, 2016
Уважно подивившись у бік офіцерів та пересвідчившись, що вони зайняті своєю тушонкою, спиртом та розмовами, Степан обережно потягнув до себе костур. Сантиметр за сантиметром, тихо і поволі, він відтягував уламок подалі від світлового кола, що утворювало багаття, поки врешті зник разом із ним у нічній темряві.
— Ого! Де ти його взяв? — здивувався курянин Панчук. Сам, людина сільська і хазяйновита, він вмів оцінити кебету інших.
— У тебе, знаю, ніж добрий, — замість відповіді сказав Степан.
Вдвох з курянином вони взялися відколювати від смолистого дерева скалки. Мишко-одесит дістав кресало, і скоро вогник затанцював поміж скіпок, висвітлюючи сірі обличчя, що схилилися до нього. Темрява навкруги одразу зробилася непробивною.
— От шо значіт хохол! — схвально сказав Мишко. — І в голой степі дрова найдьот!
— А ти що, з іншого тіста? Не хохол? — уточнив Степан, знімаючи рукавиці і простягаючи руки до вогню.
— Я — одесит! — з погордою сказав Мишко.
— Ти тут одесит. У нас в Таджикістанє бил би настоящий хохол, — уточнив Мурад.
З темряви хтось скептично відізвався:
— Одесіт-одесіт, у всєх стоїт, в нєго вісіт!
Сил на серйозну суперечку не було ні в кого, тому Мишко тільки крізь зуби вичавив:
— Салаги!
Тепер, коли в голому мерзлому степу якимось дивом з’явилося джерело справжнього тепла, усі стулилися до нього, підставляючи спини пронизливому вітру. Підкидали скіпки ощадливо, щоб вистачило на довше, тому коло утворювали тільки свої, і ззовні його було практично непомітно.
Степан, який, зрозуміло, отримав найкраще місце біля багаття, навіть розстібнув шинель, щоб тепло дісталося грудей. Кукурудза вже, певно, дійшла до шлунка, і звідти потроху розповзалася приємна хвиля на весь кишківник, що отримав нарешті забуту вже роботу. Цікаво, якби конюхи застали Степана за пограбуванням коняки — певно, пустили б у розхід як мародера. Не кажучи вже про дрова з офіцерського вогнища. Отут би здійснилася мрія комсорга Пєнькова!
Пригріті мікроскопічною часткою тепла, люди збадьорилися і загомонілі. Закурили ще по одній, хоч тютюн був у дефіциті — осьмушки на двох, яку видавав старшина, не вистачало навіть влітку, не кажучи вже про морозяний січень.
— У нас старшина спирт давав не перед боєм, а після. Щоб більше йому залишалось, — пригадав Панчук, який у 41–му до поранення воював під Москвою.
Тема їжі не відпускала.
— А ти думаєш, наши луччє? — іронічно подивився на нього Мишко. — Ротний мьортвих душ в запіску включаєт, шоб на них довольство получать, тока ми с вамі ні прі чом, всьо с офіцерами дєліт.
Усі закивали, бо одесит мав нюх на нелегальні оборудки. Панчук продовжував згадувати:
— Ми тоді перший раз фріців в плєн почали брати. Ідуть, як миленькі. Тільки так: «Ніхт шіссен! Гітлер капут!». Комбат добрий був. Каже, накорміть їх, бо хоч і фашисти, але пролетарії. Їх, каже, Гітлер обманув. От, — Панчук затягнувся махоркою і закашлявся, потім сплюнув кислу голодну слину. — Ну а як поїли, сіли чекати особістів, щоб забрали їх у штаб. І тут один фріц, уявляєте, раптом по-нашому заговорив!
— Та ти шо! — вихопилося у багатьох.
— Точно кажу. Щось таке курли-мурли, але по-нашому, падла!
— Ну і що?
Панчук кинув довгий погляд у багаття, неначе там намагався розгледіти деталі подій річної давнини.
— Та розумієш, — врешті сказав він. — Я поруч сидів, і як почув це, одразу йому в морду. Ну якось так не витримав. Думаю, ах ти ж паскуда!
— Ну?
— Оце тобі й ну, — сумно підтвердив Панчук. — Я в морду дав, і тут всі як налетіли — той прикладом, той ножем. Так що за хвилину од нього нічого не залишилося, тільки гора м’яса. Навіть не зойкнув. Не вспів. Мене потім особісти митарили — як так случілось, що ви учинили самосуд над плєнним? А я що — я ж нічого, я тільки вдарив.
— Наш був? — уточнив Василь Коцюруба. Він як син «ворога народу» мав хворобливий інтерес до питання зради.
— А хто ж його знає? Може, й наш. Може, й ні. Я вже потім думав — може, він просто в школі добре вчився чи професором був.