Забудь-річка
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-77-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Забудь-річка». Краткое содержание книги:
Багато років по тому випадково зустрічаються двоє їхніх нащадків і між ними спалахує кохання. Герої ведуть родинне історичне розслідування трьох доль, які переплуталися і стали фактично однією потрійною долею — долею українця у Другій світовій війні.
Назва роману походить від старого язичницького символу — Забудь-річки, що розділяє світ живих та світ мертвих. Саме така Забудь-річка протікає між поколіннями у кожній українській родині.
ISBN 978-966-8659-77-5
© Нора-Друк, 2016
Уляна зачинила двері і рушила слідом, дорогою ліквідуючи наслідки діяльності експресивної подруги. Коли вона дісталася-таки кухні, Віка розпатлана, з червоними очима і напухлими губами сиділа, безнадійно склавши руки на стільниці. Вона так і не роздягнулася.
— Я була у нього на роботі. Його там сьогодні не бачили.
— Зачекай! На якій роботі?
Подруги знали, що історик працює одночасно у двох інститутах та ще у двох викладає.
— На усіх.
Тут Катька почула як зашипіла на плиті кава, якій стало затісно у турці, і прожогом кинулася на звук. Уляна тим часом схилилася над Черешенькою і погладила її по голові, водночас заспокоюючи та намагаючись пригладити скуйовджене волосся.
— Не психуй! — від плити гаркнула Катька. Як найстарша з подруг вона мала право бути різкою. — Знаю я ці інститути, там до обіду ще нікого немає, а з обіду — вже немає. Що вони могли бачити?
— Я у деканів перепитувала. І завкафедрою. По мобілці.
— Усіх?
— Так.
— А чоловік не свариться, коли ти дзвониш на мобільні начальству? — здивувалася Уляна.
— Свариться. Але зараз його немає. Я вже всюди дзвонила — і в приймальні, і на мобілки. Ніхто його не бачив, — вона безнадійно опустила голову на руки.
«Мені б таку безпосередність!», — позаздрила Уляна. Сама вона завжди побоювалась справити погане враження на співрозмовників — надмірне хвилювання, безпорадність чи некомпетентність, а тому десять разів думала, перш ніж звернутися до незнайомих людей.
— Припиняй плакати! Ти своїми сльозами біди накличеш! — Катька застосувала останній аргумент. — Що ти собі дозволяєш! Ти же жінка! Приведи себе до ладу, сядемо і за кавою все ретельно обговоримо.
На диво, Віка майже одразу припинила рюмсати. Уляна, неначе хворій, допомогла подрузі зняти пальто і чоботи, а потім провела до ванної кімнати.
Коли вони повернулися, три філіжанки кави вже стояли на столі, а плита позбулася слідів аварії. Катька у свою чергу оглянула результати заспокійливих процедур:
— Оце вже краще. Жінка ніколи не має складати зброю. А яка у жінки головна зброя? Правильно. Зовнішність, — вона відсунула стільця. — Сідай.
Уляна любила подругу у такі хвилини — саме її твердість та своєрідна, суто жіноча філософічна зверхність частенько допомагали знайти вихід із найбільш складних і напружених ситуацій.
— Це чоловік може сказати: не можу, боюся. Бо він тільки за себе відповідає. Жінка ж повинна перш за все діяти, бо за її спиною діти, родина, той-таки чоловік. А плакати можна потім. Коли все добре закінчиться.
— Дай Боже, Катька, — пронюняла Віка, але вже без сліз.
— Давай говорити спокійно, без істерик, — спробувала наслідувати Катьчині інтонації Уляна. — Припустимо, що на роботі його не бачили.
Віка смикнулася заперечити, але Катька владно поклала їй руку на плече:
— Сиди і слухай, що тобі юрист говорить.
— Що ж із ним могло трапитися? Для початку розглянемо ДТП. — Уляна розвивала думку, намагаючись не відволікатися на міміку подруги, яка з кожною фразою набувала більшого трагізму. — Тоді дані повинні бути у медичній диспетчерській. Їм усе повідомляють. Він документи з собою мав?
Подруга кивнула, витріщивши очі і затуливши рота долонею.
— Добре. Тепер серцеві напади або інші нещасні випадки… Це теж диспетчерська… Порушення пам’яті…
— Які порушення? — здавлено вигукнула Черешенька.
— Звичайні, — втрутилася Катька. — Коли людина — раз, і забула, хто вона, де живе, телефони. Склероз, хвороба Альцгеймера? У нього бувало таке?
— Н-ні.
— Зачекай, Кать, який Альцгеймер, він же молодий зовсім. Давай краще далі, — Уляна зосередилася на мить. — Наступна гіпотеза: арешт або затримання.
— За що? — очі бідолашної подруги трохи не повилазили з орбіт.
— Це не важливо. Головне визначити, де шукати. Якщо це ментовський райвідділок, вони мають єдину базу. Там я можу довідатися. Якщо прокуратура чи СБУ — гірше. Треба пробивати по знайомих або штурмувати ізолятори…
Подруги терпляче чекали, поки Уляна викладе усі свої гіпотези.
— А ще можна не поспішати піднімати увесь цей кіпіш, а почекати, поки він врешті сам з’явиться. У тебе вдома хтось є?
— Є, — з готовністю закивала Віка. — Я маму попросила Світку забрати і побути з нею вдома.
— Тобто якщо він з’явиться, тобі повідомлять?
— Так…
І цієї миті з передпокою почулася приглушена бравурна мелодія рінгтону. Подруги перезирнулися.
— Мій! — зойкнула Віка і рвонула з кухні, перекинувши каву і зачепивши міцним стегном холодильник, так, що з нього позлітали магніти.