Листя землі. Том 2
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #2
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 2». Краткое содержание книги:
Автор висловлює глибоку вдячність людям, які свого часу надиктували йому або написали спогади про пережите. Без таких спогадів, без пошуків дослідників нашої гіркої минувшини ці книги не були б написані.
«Листя землі» — результат колективної праці народу і письменника.
Художник Олексій Яцун.
А на кордоні, біля шлагбаума, чекали на них автоматники із зірками червоними на засніжених шапках.
Опустився шлагбаум, зачинилася клітка.
Господи, що ти чиниш зі мною?!
Бо я уже із Богом розмовляв, як із людякой якою, а Бог — мовчав до мене. Сеє усе, що й досі зі мною діється, почалося там, у засніженому лісі фінському, я добре пам'ятаю. Ніби нікого з людяк навколо мене не стало, тольки один я у світі, і десь тамочки, наді мною, у небесах непрозірних — німий Бог. Привели нас на заставу, допитують, я — наче у сні якому, бачу — червоні, як ковбаси, щойно начинені, губи офіцера ворушаться, а чуть його — не чую і не хочу чуть. «Ти що, псина погана, шпіон фашистський, оглох?! — зіпає. — Так я тобі зараз вуха прочищу! Хто, звідки, коли і як перейшов кордон?!» А я тольки посміхаюся, бо уже він для мене — наче комашина, що біля вуха дзижчить, уже він для мене — ніхто. Я довго ще не розумів сам себе, не тямив гаразд, що діється зі мною. Ніби у разних світах ми почали жити, я і людці довколо мене. Ніби я з іншої планети на Землю прилетів, де усе — інше. І нині — сам по собі. А десь там, на небесах, — той, хто мене послав. Тольки забув йон про мене. А може — якась технічна неполадка і — зв'язок перервався. Завели нас на відкриту платформу, залізничну, потарабанили у тую саму Сортавалу, до якої ми не доїхали ранєй. Вітрище морозний, пронизливий аж підсвистує, автоматники навколо — у кожушках, а на нас — куфайчини діряві. Але мене холод майже не доймає. Уже я — нечутливий зробився. До всього. До холоду, до болю, до горя, до радощів, яких так мало звідав у житті. Одна-єдина мисля наче стержень сталевий у мені: хай поки що ваша узяла, все одно я утечу од вас. Щось у мені звірине прокинулося, од того звіра, якого, скільки не годуй, а йон — у ліс дивиться. Мене, правда, ніхто не підгодовував, а тольки у клітку садовили, припинали ланцюгом.
У Сортавалі дружка свого я назавжди втеряв, по різних кам'яницях нас розсадили. Але я уже дружків не потребував, і — нікого. Відтоді я лише чуттю своєму звіриному довірявся. Болєй — нікому і нічому. Із Сортавали повезли мене у город Петрозаводськ у «столипінському», із заґратованими вікнами вагоні. Там уже — справжня тюрма і справжнє слідство. Там я дізнався, що війна з німцем закінчилася. Колишні розвідники сказали, з якими я в одній камері сидів. Вони знали азбуку Морзе, перестукувалися з іншими камерами. Під час фінської війни вони ходили у глибокий тил, мали нагороди. Десь там, у тилу, фіни їх оточили, примусили здатися, засудили до нежиттєвого ув'язнення, тепер ось передали у Союз, їх чекав трибунал — за зраду Батьківщини… Не знаю, скількома роками таборів віддячила їм Батьківщина, бо скоро мене повезли до Ленінграда, у в'язню, що звалася «Кресты». Наче у насмішку над хрестом Господнім. На якому Сина його розп'яли, тепер — людей розпинали. А на початку літа «привітала» мене Москва зореносна. «Вороном» чорним, у якому везли мене зі станції у знамениту Луб'янку. Я міг пишатися — вони сприймали мене всерйоз. На Луб'янці вкинули до кам'яного мішка — бокс, метр на метр. У коридорі — сичання, наче втрапив я до гадючника якогось. Раптом — скрик жінки, болісний, відчайний, і — обірвався. Аж невдовзі приходять і по мене, відчиняють залізні двері: «Виходь!» Ведуть по коридору, вистеленому доріжками, через кожен десяток метрів — повороти, то в один бік, то в інший, лабіринт, гра така єсть, у газетах друкується, на останній сторінці. Дитяча гра. А хіба ми, дорослі, не ті ж діти, тольки ігри у нас — смертю пахнуть… Перед кожним поворотом охоронник сичить, як гадюка, — подає сигнал. Якщо назустріч ведуть такого ж, як я, в'язня, команда: «Обличчям до стіни!»
Після першого допиту на Луб'янці — перевезли мене до Бутирської тюрми. Докумекали, мабуть, Ідо — ранг не той, не для Луб'янки. Туї уже в камері — чоловік із двісті, а розрахована — на півста, ноги поставити ніде. Усе моє слідство — спочатку, викликають майже кожного дня. Найперше звинувачення — добровільно здався у полон. Я спробував заперечувати, цілі армії здавалися німцям, хіба в тому вина — молодого, необстріляного, ненавченого солдата? Нас залишили, як кошенят у лісі, напризволяще. А слідчий мені: «Треба було застрелитися!» — «Чому ж, — думаю, — ти, пика розпасена, не застрелився, коли німці до Москви доходили?..» Друге звинувачення: тікав із Союзу. Чому? «Бо я незадоволений політикою Сталіна, існуючим ладом». Ріжу правду-матку, не хочу нерозумного дурника із себе корчити. Уже я нічого не приховував, уже я їх не боявся, вовків у погонах, уже я нікого не боявся. Уже я не боявся самого Бога, хоч матка усе дєтство навчала боятися. Не боявся я навіть Бога, бо він — мовчав до мене. Як і до усіх інших людців, ним сотворених і кинутих напризволяще, на муки страшкі. Іноді, в хвилину розпачу і безнадії, я дулі Йому сукав з кутка тюремної камери чи з-під нар смердючих: «На, вкуси!.. Покарай мене ще більше. Як ще ти можеш мене покарати?!» А Він — все одно мовчав у безсиллі своєму. Тольки снився мені ночами — схожий на Сталіна, у мундирі з погонами енкаведиста. А бородища довга, як хмара, на півнеба. Ікона така на покуті матчиної хати висіла, Бог-бородань, над головою — німб трикутний, золотий, голова прилизана, як у купчика. На долоні свої я дивився. Лінії долі — як рядки вироку. По них матка моя гадала. Хто прирік мене на муки сії і за віщо? Бог мовчав, але — не мовчав слідчий на допитах. «З ким ви мали зв'язки у Швеції?» — «З дівчиною, яку любив і люблю досі». Ось і все. Суд. Трибунал Московського військового округу, за столом — полковники і майори, очі горять, як у вовків, що беззахисну вівцю перед собою бачать. Суд тривав десять хвилин, і я одержав десять років виправно-трудових таборів.
У серпні сорок п'ятого переводять мене до пересильної в'язниці «Красная Пресня». В'язниця — ремонтується. І мене залишають при тюрмі, у формулярі я пишуся як штукатур-маляр. Виводять на роботу — на риштовку на рівні четвертого поверху. Навколо в'язниці — цегляна стіна, колючий дріт під струмом, через кожен крок — вартові з автоматами. Звідси не втечеш. А по той бік в'язничної стіни — панорама Москви. Літо, квітуча природа, вільні, хай і відносно, люди на вулицях, думки про Швецію, про Ельсу… Ні, не буду я розма-льовувать їхню тюрму, швидше — у табір і — тікать. По обіді на роботу я не вийшов. Бригадир доповів начальству. Назавтра викликає мене опер-майор: «Чому не виходиш на роботу?!» — «У вироці моєму — десять років виправно-трудових таборів, а не тюрми, відповідаю. — Не маєте права тримати мене у цих стінах». У майора аж піна виступила біля рота, як у скаженого пса: «Ти знаєш, де знаходишся? Ти — у повній нашій владі, ми примусимо тебе працювати там, де нам потрібно! А ні, то влаштуємо таке, що зовсім зникнеш, наче й не було тебе ніколи на землі!» Довго він так горлопанив. Але від роботи в тюрмі я навідріз відмовився. Натискає майор кнопку, заходить наглядач: «Одвести у бокс!» А я — посміхаюся. Бо мене уже нічим не доймеш, нічим не залякаєш. І жити чи не жити — мені байдуже. Поставили мене у цегляний мішок, лягти нема як, тільки стоять або навпочіпки присісти. Стою у боксі добу, другу. На третю добу — відмовляюся від їжі. На п'яту — грюкаю у двері боксу, вимагаю лікаря. Опухли ноги. Лікаря нема. На сьомий день, чую, метушня в коридорі, багато людей. Коли ж клацає замок, у проймі дверей з'являється наглядач: «На етап, у табір! Там тебе вилікують!..» Гірше, аніж у цій коробці, не буде, думаю, а чи буде краще — побачимо. У вагони і — ту-ту, назустріч зимі сибірській. Через усю Росію. Привезли на Урал, у город Соликамськ. Там загнали на баржу. Куди пливемо, ніхто не каже. Багато молодняку, москвичі. Уже відчалювали, коли до трюму вкинули четвірку дівчат, теж засуджених до таборів. Що тільки з ними блатні не виробляли, як тільки не знущалися!..