Листя землі. Том 2

Дак тягну я лямку за Уралом, на лісоповалі, і рік, і два, уже геть доходягою став, кістки та шкіра. Рятувало, що час од часу начальство брало мене ремонтувати свої квартири, тут уже я трохи вбирався в тіло. А тольки ноги совають, вертався до думок про втечу. Утекти на той світ — легше легшого, щодня і щоночі дорога відкрита, були такі, що не витримували, ішли на дріт колючий, на охоронців — і їх пристрелювали, людська жисть там і шеляга не вартувала. Мені ж не на той світ хотілося, а — до Ельси своєї. Край навколо дикий, ліси і болота несходимі, з людських поселень — самі табори. Як хто й тікав, через день-два привозили мертве тіло, клали перед ворітьми табору, для пострашки.

Одного дня послали мене на далекий лісоповал, кілометрів із десяток від табору. Уже на осінь повернуло. Ми з товаришем моїм, адигейцем, колишнім лейтенантом розвідки на фронті, зносили гілля, щоб потім — палити. А вже у мене з Леонідом були розмови про втечу, хоч я після невдалого переходу фінського кордону лише на себе покладався. Але ми так домовлялися: втечемо з табору, а там — на різні боки, як кому поталанить. Я все більше ставав схожим на вовка-одинака, таким мене жисть робила. Самотній вовк — найстрашніший вовк, сам собі йон — у тяготу. Я знав, що такого випадку може довго не трапитися, а Ельса у Швеції не чекатиме мене вічно. Адигеєць теж рішився, на горе собі. А може — і на добро, як так животіти, як ми в таборі животіли, то луччей умерти одразу, од кулі. І ми складали гілля біля забороненої смуги, переступати яку нам не дозволялося. Наприкінці дня, уже сутеніти починало, його підпалили. Дим встелив заборонену смугу густою пеленою. І ми з адигейцем непомітно перейшли її.

Не встигли пробігти якихось ста метрів, як навздогін — голос бригадира, що кликав нас. А потім — два сигнальні постріли. Тольки ж ми уже дух волі відчули. Лише той, хто роками в тюрмі або таборі гнив, пойме, що се таке. Ішли ми лісами. Третього дня повалив мокрий сніг, зима там рання. Пробиратися крізь лісову гущавину ставало все важче. Я знав, що нас розшукують, і — боявся доріг. Але адигеєць мій геть вибився із сил, переконати його було важко. І одної ночі ми вийшли на лісову дорогу. Не довго йшли. Темінь, випростаної руки не видко. Раптом із темряви: «Стій! Хто іде?!» І чути, як послали патрон у патронник. Нас тут піджидали, ми наскочили на пост. Інстинкт жисті у мене виробився, як у гнаного усіма вовка, тіло напружилося і кинуло саме себе убік, за дерева. Розумом я ще не встиг нічого збагнути. Я випередив постріл на якусь долю секунди. Товариш мій, адигеєць, Леонідом звався, не випередив. Хоч і фронтовик, розвідник. А може, мене Бог беріг. А може — Сатана. А може — Ельса. Не знаю, та й не хочу знати. І Бог, і Сатана — вони уже давно для мене на одне лице. Одну роботу роблять, тольки інакше її називають. Пробігши метрів з десяток, я упав у болото. Здогадувався, що вони — на звук стрілятимуть. Тихо, тольки сніг шерехтить об гілля дерев. Переповз болото, сховався у ялиннику. Весь мокрий, у болотній твані, а під ранок — мороз. Весь день ішов, пританцьовуючи, аби не замерзнути. Надвечір побачив на узліссі пастухів, що палили вогнище. Скоро вони корів своїх погнали, а вогнище залишили — дотлівати. Беру вугілля, у глибині лісу розводжу вогонь. Знаю, що мене — шукають, але ж — не замерзати. Роздягся, розвісив навколо вогнища одежу, підсушив. Уже луччей. Бреду тайгою, день, два, три, і ось — річка Кама. І тут я дурницю впоров. Пішов супроти течії, а мені треба було — за течією. Брів тайгою, поки не побачив між дерев солдат із вівчарками. Табір. Заліг, а уночі — побрів назад. Набрів на лісову хатину, біля неї у березі — човен. Так я переплив через річку Каму, а там, невдовзі, і Соликамськ. Тут уже — залізниця. На одному з полустанків стоїть поїзд, порожняк. Залажу у залізну коробку вантажного вагона, присів у кутку. Поїзд рушив у бік городка Кизель. Незчувся, як задрімав. Вовк, коли його женуть по лісах, час од часу забирається в кущі, аби перепочити. А я все ж людина. Протер очі — поїзд стоїть, а якийсь чолов'яга сліпить мене променем ліхтаря і кричить із темряви: «Вилазь!» Я ковзнув ящіркою по днищу вагона, тоді — через борт і — на той бік поїзда. Постріл. Це уже серйозно. Завмер, бо він на звук стрілятиме. Чую — пішов вздовж вагона. Я — у ліс, пливу по глибокому снігу, як по воді. На узліссі, за деревами, зупинився. Оперативник, з тих, що перевіряють поїзди, висвічує мій слід, але брести до лісу не поспішає. Я побрів вздовж залізничного полотна, згодом вибрався на дорогу і, як у тій пісні пеється, — по шпалах. Але далеко по шпалах не зайдеш, безкінечні російські простори — не для збитих до крові ніг виснаженого табірника. Я знову і знову примощувався на попутні вантажні поїзді. І так наблизився до города, що зветься Перм.