Листя землі. Том 2

Дак се ж не секрет, що підходжував до мене Митро Терпило, як із Сибіру вернувся і в матері своєї проживав.

Мо', наші жисті горьовані якось би і переплелися, але боялася я його. А через що боялася, бо холодом уже од нього віяло, таким холодом, що й сидіти коло нього було скумасно, не те що. Той холод і загнав його пізніше в ліси, подалєй од людяк. А у мене ж се хлоп'я підростало, од калічки мого, якого я на полі бою, у сорок першому, безногого, підібрала і виходила собі на горе, бо йон потім ще й лупив мене як Сидорову козу, милицями своїми, поки не згорів од денатурату. Дак хлоп'я моє щигликів на сильця ловило, у клітці дротяній яни жили. Як побачив Митро тую клітку, аж побілів із лиця. Дав йон червінця хлоп'яті моєму, птахів випустив на світ Божий, а клітку дротяную руками своїми сильними розламав і на купу гною біля хліва викинув. А тади і гомонить до мене: «Двадцять літ я птахом у клітці був і рвався із неї на волю, шкіру до крові обдираючи, а мене ловили і знову до клітки зачиняли. Од тих пір не можу я кліток видіти, страх і сум на мене наганяють…» А у мене язик слизький, я і гомоню до нього із дурної голови своєї: «Ой Митре, усі ми, людяки, по клітках своїх сидимо, од народження до смертоньки». Хіба не так я у халупині своїй усю жисть просиділа, світу поза Пакулем, окрім хіба базару мринського, не бачачи?» А йон злий зробився і питає у мене: «Одкуль ти сеє знаєш?!» А я і сама не відаю, одкуль, мо', і народилася із тими думками дурними. Тади йон зітхнув та й гомонить до мене: «Роками молодими пожертвував я, аби душею дозріти. Навколо кліток маленьких, у які нас від народження нашого посаджено, клітки великі, просторіші, видимі і невидимі, і нема їм числа, правду вуста твої кажуть. І людьми лише тоді стаємо ми, коли навчаємося і в клітках вільними буть. Але пташкам не дано сього зрозуміти, пташки — як діти малі, розумом кволі». Слухаю я усе сеє, головою киваю, а сама собі думаю: «Чогось ти, чоловіче, не договорюєш, у чомусь ти і собі не признаєшся. Бо усе живеє не розумом живе, а — нутром своїм. І ми, людяки, живі доти, доки із кліток своїх рвемося, хай і з малих кліток — у просторіші». Дак хлоп'я моє усе сеє чуло і болєй ніколи щигликів не ловило. А Митро ще трохи походив до мене та й перестав. Коли чую — уже його і в Пакулі нема, уже йон — у лісі, самітний, наче вовк-одинець. Щось у ньому надірвалося після тих його Сибірів багаторічних. Мо', і насправді розумом йон до небес піднявся, але душею став — як гітара без струн, се — правда, се я нутром своїм женським відчула.

І постановив для себе Митро: буду тікать. Але з табору тікать — усе одно що руки на себе накласти, табір пильно охоронявся. А він — жити хотів, не вмерти. Напровесні сорок другого потрапив він до групи полонених, яку одібрали, із дужчих та молодших, будувати дорогу і дренажну каналізацію поблизу військового аеродрому. І пригнали їх у передгір'я Альп. Гори по той бік колючого дроту — як на картинці, вершини — у шапках снігових, а десь там, за горами, — нейтральна Швейцарія. Карту Європи він уже добре знав, розпитуючи французів та Югославіє, які були в таборі. Але гори хоч і близько, але до них ще треба дістатися, навколо — гола рівнина, і охорона — на кожному кроці. Уже й літо спливало, а Митро усе ще длубав каміння, яке привозили вузькоколійкою із кар'єру у горах. Одного вересневого дня з'явився на будівельному майданчику майстер із кар'єру і попросив у охорони п'ятьох полонених на допомогу — мотовоз зійшов із рейок. Серед тих п'ятьох з одним охоронцем — і Митро. Одразу за кар'єром — ліс. Майстер послав по жердини — мотовоз підважувать. Пиляли дерева в улоговині. На згіркові — німець з автоматом. Як почув Митро запах лісу, напружився, наче звір, випущений із клітки. Однесли жердини раз, ідуть вдруге. «Іншого такого випадку не буде, — подумав Митро. — Якщо не тепер, то уже — ніколи».