Листя землі. Том 2

— Запізнався я з сином вашим Митром Терпилом у лазареті табірному, німецькому, узимку сорок третього року. Мене вагонеткою на роботах табірних потовкло, а його, глухого геть, із запаленням внутрішнім вух із берега ріки Ізар привезли, там наші хлопці береги укріпляли. Ходили за нами у лазареті лікарі французькі, теж військовополонені, добре ходили, і стали ми поправлятися. Як слух до Митра вернувся, так йон по гомонці моїй мене вирахував. «Ти, чоловіче, — питає якось, — рибку матнею не у річці Невклі ловив?» — «У Невклі, у Невклі! — киваю. — Тольки ж не матнею, а — вроджений рибалка, із дідів-прадідів. Ловинський я, а ти — одкуль?» — «А я, — каже, — із Пакуля. Хоч у Мрині учився, з Мрина мене до війська брали, а в Пакулі — матка живе». Дак ми поклялися, як хто з нас виживе у хвищі воєнній, родню іншого сповістить, як і що. Ось тольки тепер вертаюся я до кубла свого, одбучку одбувши у батька Сталіна за полон свій німецький, і забрів, про клятву пам'ятаючи. Тримали нас французи у лазареті, поки могли, а тади — що ж, треба у зону. Десь у квітні сорок третього зібрали нас у Мосбурзькому таборі чоловік, мо', з тисячу, загнали у товарні вагони і повезли на північ. Балачки між полонених — ближче до Польщі. Добре, думаємо. А у нас із Митром уже задумка була — тікать. Перекидають із табору в табір, і ось ми уже — в городі Штетіні. Тут нас переобмундирували у все чисте, ціле, хоч старе. А харчі — дуже погані. Ходимо по табору, наче тіні. Уже дехто і ногами не виплітає. А кожного дня приходять до нас офіцери, із власовської армії, такі ж, як ми, полонені недавні, тольки — уже вбрані, вгодовані, і агітують воювать із совітами. Я уже було, виголоднівши, і подумую. А Митро мені: «Не так із совітами ти воюватимеш, форму власовську нап'яливши, як — із людьми своїми». Воно і так, згоджуюся. А се уже ми про Сталінград почули кой що. Коли ж се у травні сорок третього заганяють нас у трюм пароплава. Світло — тільки крізь люк цідиться, а над ним — вартовий з автоматом. Нас — чоловік до тисячі, і охорони — із сотню. До вбиральні виводять на палубу, один раз на день, по черзі. А серед охорони — словаки були, вони нам дещо розказували. Кінечний пункт призначення — північ Норвегії, Норвік. Ну, думаємо, там нам жаба і циці дасть. Треба тікать, думаємо. А як утечеш — із коробки залізної, що по воді пливе? Тільки у море вийшли, аж тут — англійські літаки налетіли. Ну, тут уже нам могила братська, у труні залізній, на дні морському запахла. Коли ж забахкали зенітки, затріщали кулемети — одігнали англійця. І припливли ми у город Осло. У городі Осло перегнали нас знову у товарняк, видали сухі харчі на три дні: цеглинка хліба і маргарин — для кожного і ящичок повидла — на весь вагон. Поїзд рушив, двері закриті, пітьма, нічого не бачимо, куди везуть, що там довкола. А ми з Митром уже ж один одного тримаємося. Притулилися в кутку вагона, коло передньої стінки, ближче до бокового люка. А в люкові — щілинка, ось до неї і припав Митро. Тоді й шепоче мені: «Обрив, валуни, сосни, унизу — вода…» Чую — у нього уже й голос тремтить, йон — наче вовк, коли ліс бачив — і шерсть настовбурчувалася. І — рішилися ми. А сказать про задумку нікому не можна, багато хто буде проти, боялися, німець сильно за втікачів мстився тим, хто лишався. Митро на такий випадок ножика беріг. І почали ми тим ножиком дошку пилять. Поспішали, бо тольки й нашого — що ніч одна. А там — привезуть, заженуть у шахти, одтуль уже не втечеш. Проламали ми дошку, вибралися на буфер. А ніч — наче осінній день у нас, білими там ночі звуться. Праворуч — гора, заросла лісом, ліворуч — провалля, вода на дні блискає. Униз стрибнеш — кісток не збереш, у бік гори — об валуни та скелі розіб'єшся. Видима смерть страшка, треба, думаю собі, у вагон вертатися, а там — що буде. Але Митро ваш — заводний, його б уже ніщо і ніхто не стримав. Стрибнув йон на скелю прямо, ну, і я, перехрестившись, тут уже й Бога згадаєш, за ним. Побилися ми сильно, у кровищі обоє, у нього із щоки шкіру камінням зчухрало, у мене — коліно поранете, але — живі. Поїзд покотив собі, без нас. Розірвали ми сорочку його нижню, чисту, на клапті, перев'язали один одного і — рушили. Подалі від колії, бо може бути погоня. Страх нас гнав, що казати, і спрага жисті. Як не ведеться людяці, а жить вона хоче. Тольки і є в людяці — бажання жить, а болєй — нічого нема. Сеє я на собі познав. Видерлися по схилу крутому на гору, рівнина, плато зветься по-їхньому, ліс, моху по коліна. Тут і сонце зійшло. Митро й запитує: «У тебе, Пантелію, скільки було з географії?» — «Десять із плюсом…» — кажу. Бо я усі береги Невклі навколо Ловиня навпомацки знав, де яка риба водиться, линів під лозами руками вибирав, а яка ще географія мені треба була? Мій дід по матері усю жисть свою хрестиком розписувався, а рибу жидкам у Мрин возами возив, кам'яницю, єдину на весь Ловинь, вимурував, під сільпо її реквізували, як усе сеє почалося, а нам — хибарку у кручах дали. Я два годики до школи походив, а далєй ото — голодуха, половина класу нашого перемерло, я на рибі та жабах вижив, болєй — порога шкільного не переступав. Але Митро — таки вченіший, та й знали уже ми, що треба на схід нам прошкувать, там — Швеція, а Швеція у війну не ув'язувалася, і нашим, і вашим — така у неї політика була. А на сході, доки й сонця, пасьма гірські, наче мури неприступні, і вершини у снігових шапках, як тії вежі із бійницями ущелин. Забрели ми в глибину лісу, лягли відпочить та й заснули — із сил геть вибилися. Підвечір прокинулися — треба пішкувать, на пасьма ті дертися, ніхто за нами на авто не приїде, ніхто на руках не понесе. Я уже й не радий, що — утік із поїзда, коліно болить, геть духом підупав, але назад ходу — нема. Митро — той, як живчик, хоч теж — побитий увесь, із лиця — глянуть страшко, розпухло, закривавилося: «Вставай і воруши ногами, мать твою! Здохнуть — то найлегше на цьому світі, важче — жить…» Воно і так. Поплелися ми, з гори на гору, з долини в долину. А воно ж і їсти щось треба. В одному хуторці над озером розжилися трохи картоплі, погріб не був замкнений. Якось уночі чуємо — дзвіночки калатають у лісі. Аж то — вівці. Митро каже: «Спіймаємо хоч одну — порятовані». Стали ми за тими вівцями між кущів та дерев ганятися, а вони — здичавіли, та й сил у нас — катма. Так і не зловили. Рішилися ми до людей заходити, іншого виходу нема, подохнемо. Та се ж уже — не Німеччина. Але людяки тамтешні тоді теж сильно бідували. Наллють чашечку бурди, кофей у них вона зветься, сунуть шматок сухарика, галети по-їхньому, і все пригощення. Се для нас — як собаці муха, а мусиш дякувать і далєй по горах, як по хвилях кам'яних, плентатися. Одного дня вийшли на грунтівку. сліди коліс, дріт — по верхівках дерев. Небезпечно, але — бредемо, поруч — ліс, коли що — сховаємося. Аж раптом з-за повороту — чоловік п'ять, на велосипедах. Нам уже тікать пізно. Під'їжджають, запитують: «Ви — хто?» — «Німці…» — відповідаємо. Поглянули вони один на одного, усміхнулися: «Ні, ви — не німці». Мусили признаватися. Так і так, полонені ми, руські солдати, втекли од німців. Вони нас швиденько — у кущі: «Наці можуть їхати дорогою, на дорогах вам з'являтися не можна». А норвежці німця теж недолюблювали. Один каже: «Я у Москві у футбола до війни гуляв». А вони їхали кудись на роботу. Дак були у них Сидори у пакетах — віддали нам…