Пригоди Вернера Гольта

Світало. Ось-ось мало зійти сонце. Ранковий вітер розірвав густий туман, і всю позицію стало видно як на долоні. Гольт намагався добре запам’ятати місцевість довкола батареї. Він бачив перед собою голу вершину горба, брудно-сіру землю, убогі кам’янисті поля. На сході темнів ліс, його сухі голі стовбури з сумом нагадували про густі непрохідні хащі на схилах знайомих гір. Чотири бараки, розташовані на чималій відстані один від одного, утворювали великий прямокутник, сторони якого з заходу на схід мали приблизно метрів сто п’ятдесят, а з півдня на північ — не більше сімдесяти п’яти. В ранковому світанні Гольт побачив ліворуч від себе «Антона», праворуч «Берту», а трохи віддалік — невеличкий цегляний будиночок з вивіскою «їдальня». Між «Антоном» і «Бертою» тулилася ціла купка менших бараків — склад, канцелярія, кухня і квартира шефа. Наліво, до «Антона», вів дерев’яний настил, направо, до «Берти» і до їдальні,— широкий проїзний шлях, що звертав на південь, перетинав у долині залізничну колію і нарешті зливався з шосе. По той бік шосе, зі сходу на захід, тягся канал. Над ним ще висіла густа пелена туману. На північ від «Берти», на західному схилі горба, Гольт побачив барак «Цезар», на північ від «Антона» — «Дору» з великим самотнім деревом перед фасадом. Посередині цього прямокутника розташувалася вогнева позиція: на високому земляному валу — командний пункт батареї, а навколо нього — шість гармат. За командним пунктом в окопі — радіолокаційна станція. На захід від вогневої позиції, вишикувавшись, у ряд з півночі: на південь, чотири великі підземні склади резервних боєприпасів.

Довкола, в долині, відкривалася велична індустріальна панорама. Всюди стирчать височенні заводські труби, що випльовують у небо густі хмари сірого диму, — і так куди не поглянь: труби, труби, доменні печі, з яких рвуться вгору багряні протуберанці колошникового газу… далі — калорифери, коксові батареї. Аж ген-ген на обрії — велетенські корпуси сталеливарних заводів, а між ними — підйомні копри з канатними шківами, гігантські реторти нафтопереробних заводів, цілі гори вугілля та породи. І все це оповите хмарами диму і пари, які повільно несе з собою вітер, з’єднане плутаним сплетінням залізничних колій і оточене з усіх боків безкраїм морем будинків: на півдні і заході — Ессен, на півночі і північному сході — Гельзенкірхен, на сході — Ваттеншейд. Ці міста злилися одне з одним, і будинкам, промисловим підприємствам, трубам, заводським цехам і залізничним коліям, здається, немає кінця, вони тягнуться до самого небосхилу, скільки сягає око.

«І все це тепер довірено мені», — думав Гольт. В ньому заворушилося почуття гордості. Але в цей час за спиною пролунав грубий окрик:

— Чого стоїте тут? — До нього підійшов унтер-офіцер, чоловік років тридцяти у низько насунутому на лоб кашкеті.— Прізвище? — І коли Гольт відповів. — Чого ж ви ще чекаєте, Гольт? Ану забирайтеся звідси, та скоріше, роззява! За десять хвилин перекличка!