Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
— Хай тільки спробує хто підвести, тому доведеться мати справу з нами!
Шмідлінг вдячно закивав головою.
— Батьківщина всюди батьківщина, навіть в Рурській області,— промовив він.
Гольт і Гомулка перезирнулися. Досі ходили чутки, що їх пошлють у Берлін. Тільки Гольт з Гомулкою не вірили цьому. І ось Шмідлінг проговорився. Це викликало відповідну реакцію. Хлопці засумували, на обличчях і в поглядах появилась розгубленість.
— Тю, хай йому біс! І як же це у мене з язика зірвалось? Адже вам не можна цього знати!
Під час обідньої перерви про новину дізналися всі.
З
Гольт з нетерпінням чекав листа від Ути. «Їй до мене байдуже, — думав він, — вона, мабуть, вже й не згадує мене». Нарешті якось під час роздачі пошти вигукнули і його прізвище. Та це прийшов невеличкий пакуночок від матері. Вона прислала на його прохання сигарети. Чому ж не пише Ута?
За матір’ю він не скучив. Проте все частіше тепер згадував батька, якого не бачив майже чотири роки. Слова Ути «у всякому разі, він, очевидно, людина з характером» запали Гольтові в душу. Може, у нього взагалі немає ніяких підстав соромитися свого батька? Але почуття відчуженості ці думки не розвіювали.
В обід вахмістр знову роздавав пошту. Гольт одержав листа останнім і ніяк не наважувався розпечатати конверт. Потім пішов у барак, уклався на койку й став читати.
В маленькому містечку життя текло своїм звичним руслом, ніби там ніколи й не було гімназистів сьомого класу. Слова, які Гольт квапливо пробігав очима, були дотепні і, як завжди, сповнені тонкої іронії. Лише під кінець вони зазвучали серйозно. «Не думай, — писала Ута, — що для мене це літо минуло безслідно, та не про це зараз йдеться. Безодня, що розділяє нас, надто глибока. Але поки це приноситиме тобі радість, можеш розраховувати на мою прихильність. Наскільки я тебе знаю, вона запалюватиме тебе на великі патріотичні вчинки».
Того ж вечора Гольт сів і написав їй листа, палкого і сповненого кохання.
Тепер вони регулярно листувалися. На його вияви любові Ута відповідала жартами та іронією. Жодного разу вона не написала більше двох сторінок, але й коротшими її листи ніколи не бували. Гольт старанно зберігав їх. А хрестика носив завжди у нагрудній кишені.
— Найважливіше — заряджати, — заявив одного разу Вольцов.
Але заряджати бойовими снарядами новачкам не дозволялося.
— Це надто важка робота для такої малечі! — говорив Шмідлінг.
Кожен снаряд важить майже пуд. Встигнути за три секунди зарядити і вистрілити при куті підвищення сімдесят або навіть вісімдесят градусів — справа нелегка. Та Вольцов домігся свого: йому дозволили зарядити гармату бойовим снарядом. Він натяг на праву руку величезну, в палець завтовшки, шкіряну рукавицю заряджаючого і виконував усі прийоми, які Гольт, стоячи поруч, уже мабуть всоте, проказував уголос: «По команді «вогонь!» третій номер, підтримуючи правою рукою снаряд з дистанційним запалом за дно гільзи, а лівою — за корпус, досилає його в канал ствола. Одночасно, повернувшись наліво, він правою рукою тягне за спуск».
На тактичних заняттях координати стрільби визначав прилад керування вогнем. Над містом у цей час кружляв старезний учбовий літак «клем», що правив за мішень.
Друзі вважали себе вже досвідченими зенітниками. Вольцов дедалі частіше вживав у розмові слова: «Ми старі вояки». Все, чому їх навчили, і справді увійшло в їхню плоть і кров. Щодня хлопці засвоювали щось нове. Так вони взнали, що буває нерухомий і рухомий загороджувальний вогонь. Вогонь з близької відстані ведеться спеціальними снарядами, їх можна відрізнити по жовтих кільцях біля головок гільз. Під час бойових занять їм часто доводилося розбирати затвор тому, що, мовляв, зламався ударник, хоч в практиці такого майже ніколи не трапляється. Але Шмідлінгу навіть ввижалися поламані ударники, бо це улюблене запитання перевіряючих на оглядах. Він стояв поруч з годинником у руках і засікав час. З такою ж пристрастю Шмідлінг ставився і до «снарядів, що дали осічку». їх відносили за сто метрів від позиції, а обслуга тим часом сиділа у сховищі і вичікувала.