Пригоди Вернера Гольта

— Яка відданість! Просто зворушливо! — вигукнув Готтескнехт. — Як ви сказали? Я не можу вимагати!.. Та ви навіть не уявляєте, що тільки я можу від вас вимагати! Гольт! Слухайте мою команду! Га-а-а-ази!.. — Гольт миттю одягнув протигаз. — Шмідлінг, ану візьміть в роботу разом з Кастором і Поллукса[23]. Що?! Не розумієте? Поганяйте трохи і Гольта. — Потім, звертаючись до Вольцова: — Ну, Вольцов, вам просто пощастило. Адже розділене горе — півгоря! Тепер ви не можете поскаржитися на мою несправедливість?

В бараці тільки й розмов, що про майбутній від’їзд. Як усі не бадьорилися, все ж їм було дуже страшно.

— Станеться з тобою що чи ні, — сказав Вольцов, — одне ясно: від тебе це не залежить! Тут уже нічого не вдієш! У кого на роду написано загинути, той загине. Від своєї долі не втечеш, де б ти не був — чи то в Рурській області, чи на Східному фронті.

— Великий аллах, — докинув йому в тон Гомулка. — Усе записано в книзі життя. Твоя покірність долі — надзвичайно зручна річ.

— Мій батько, — обурено вигукнув Вольцов, — міг би розповісти тобі чимало історій з хроніки останніх двох воєн про людей, які гадали, що можна утекти від своєї долі!

«Чому бути, того не минути», — подумав Гольт.

Десь годині о десятій обер-єфрейтор повів їх на заняття. Готтескнехт цілих півгодини не відходив од гармати Шмідлінга. В його присутності вони повторили всю програму. Обійшлося без жодного зауваження. Гольт — так уже вийшло — був другим номером, Гомулка визначав висоту, а Феттер обслуговував механізм встановлення запалу. Вольцов виконував обов’язки третього номера. Готтескнехт спостерігав, як легко, ніби граючись, Вольцов досилає в канал ствола важкий снаряд навіть при найбільшому куті підвищення.

— Ну, Шмідлінг, — задоволено сказав він, — ви виховали таки непогану обслугу.

Шмідлінг в свою чергу похвалив підлеглих:

— Ви в мене просто молодці! Нам треба й надалі триматися разом!

Хлопці знову переодяглися у форму членів гітлерюгенду, у якій прибули сюди, і, лежачи тепер на солом’яних матрацах, старанно писали листи. Надвечір вони пішли на склад за сухим пайком. А коли повернулися, біля дверей на них уже чекав Г оттескнехт.

— Панове, люб’язно прошу! Карету подано! Пора вже лити сльози прощання.

Величезний тривісний грузовик мчав їх крізь темряву ночі. На зміну жаркому, засушливому літу прийшов жовтень, похмурий і холодний. Часто випадали дощі, і в сльоту ще недавно вони стовбичили біля гармат. Потім знову настали ясні осінні дні, теплі і безхмарні. Але ця ніч — темна і студена; на небі жодної зірочки. З погашеними фарами машина поспішала на захід.