Переслідуваний
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Переводчик: Віктор Ружицький
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Переслідуваний». Краткое содержание книги:
На вулицях було аж чорно від людей. Вони перегиналися через карнизи на дахах, сиділи на балконах та верандах, повиносивши звідти всі літні меблі. Вони жували сандвічі та смажених курчат, тримаючи їх у масних пластикових мисочках.
— Аеропорт видно?
— Так. Я стежу за ним. Вони зачинять ворота.
— А я знову пригрожу, що вб'ю вас, якщо вони це зроблять.
— Ви збираєтеся захопити літак?
— Спробую.
— У вас нічого не вийде.
— Ваша правда,— сказав Річардс.
Вони звернули праворуч, потім ліворуч. Гучномовці монотонними голосами вмовляли натовп розійтись.
— То справді ваша дружина? Ота жінка на фотографіях?
— Так. Її звуть Шійла. Нашій дитині, Кеті, півтора року. В Кеті грип. Може, їй уже краще. Задля неї я й пішов на це.
Над ними оглушливо заджеркотів вертоліт, і на дорогу попереду впала величезна, схожа на павука тінь. Голос, підсилений потужним гучномовцем, почав умовляти Річардса відпустити жінку. Коли вертоліт полетів і вони знову могли чути одне одного, Амелія сказала:
— Ваша дружина має вигляд повії. Їй не завадило б подбати про свою зовнішність.
— Фотографії підмалювали,— незворушно пояснив Річардс.
— Вони й на це здатні?
— Вони й на це здатні.
— Аеропорт. Під'їжджаємо.
— Ворота зачинені?
— Не бачу... Стривайте... Відчинені, але заблоковані. Танком. Гармата націлена на нас.
— Під'їдьте на тридцять футів і зупиніться.
Вони повільно їхали чотирирядною дорогою між рядами поліційних машин, крізь безугавний гомін та крики натовпу. Над ними височіла вивіска: "Аеропорт Войтфілд". Обабіч дороги, на певній відстані, через болотисте пустище тяглась огорожа — дротяна сітка під напругою. Просто перед ними, на острівці безпеки, стояла довідкова будка, що правила також за реєстраційний пункт. Далі були головні ворота, заблоковані танком А-62, що стріляв снарядами потужністю у чверть мегатонни. Ще далі виднілися будівлі й автостоянки; там відбувалась посадка на літаки. Злітно-посадочних смуг за будівлями не було видно. Над усім тим, наче марсіянин з роману Герберта Уеллса, здіймалася масивна диспетчерська вежа, її вікна палахкотіли у променях призахідного сонця. Працівники аеропорту й пасажири, стримувані поліцією, з'юрмилися біля найближчої стоянки. Раптом почулося потужне пульсуюче виття: відірвавшись од злітної смуги за будівлями аеропорту, сталево-сірий "Локхід/Дж. А. Суперберд" здіймався в небо, повільно набираючи висоту.
— Річардсе!
Амелія аж підскочила й, одірвавши погляд від літака, перелякано глянула на Річардса. Той лише недбало махнув рукою: мовляв, усе гаразд, матусю; просто я помираю.
— На територію аеропорту вам проїзд заборонено,— застережливо гримнув гучномовець. — Відпустіть жінку. Вийдіть самі.
— Що далі? — спитала Амелія. — Ми зайшли в глухий кут. їм лишається почекати, доки...
— Давайте ще поморочимо їм голову,— сказав Річардс. — Вони теж спробують нас обдурити. Вигляньте. Скажіть, що я поранений і майже себе не тямлю. Скажіть, що я хочу здатися повітряній поліції.
— Що ви хочете зробити?
— Повітряна поліція не належить ні до штату, ні до федерального уряду. За угодою з ООН тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року вона є міжнародною організацією. Кажуть, навіть, що вони амністують тих, хто їм здається. Це однаково, що потрапити на безплатну стоянку, коли граєш у "монополію"... Все це, звичайно, теревені. Видадуть ловцям, а ті відразу потягнуть за лаштунки.
Жінка здригнулась.
— Але, може, вони подумають, що я в це повірив,— сказав Річардс. — Або що я сам себе дурю. Ну, говоріть.
Амелія виглянула з машини, і Річардс увесь напружився. Якщо має статись отой "нещасливий випадок", який прибере Амелію зі сцени, то він, мабуть, станеться саме тепер. Її голова та верхня частина тіла були відкриті й добре видні сотням озброєних людей. Один натиск на спусковий гачок — і весь фарс швидко закінчиться.
— Бен Річардс хоче здатися повітряній поліції! — гукнула Амелія. — Він двічі поранений! — Вона кинула нажаханий погляд через плече, і голос її урвався — високий і чіткий в несподіваній тиші після зльоту літака. — Півдороги він був, мов навіжений. Господи, я так боюся... Я прошу... прошу... прошу!..
Телекамери ввесь час знімали; за кілька хвилин Північна Америка й півсвіту побачать, що тут діється. Це добре. Це чудово. Річардс знову відчув, як усе його тіло напружилось, і зрозумів, що починає сподіватись.
Хвилинна тиша: за реєстраційною будкою радились.
— Дуже добре,— тихо промовив Річардс.
Жінка подивилась на нього.
— Гадаєте, так важко було вдавати перелякану? Я — не ваша спільниця, хоч би що ви там подумали. Я просто хочу вас позбутися.