З Елеанор Оліфант усе гаразд

20

Ранок суботи промайнув у метушні хатніх справ. Я одягнула гумові рукавички, щоб захистити руки, і, попри непривабливий вигляд, вони допомогли. Їхня краса не мала значення, зрештою, мене в них ніхто не бачив.

Зібравши залишки минулої вечері, я помітила, що не випила всі горілчані запаси — залишилася найкраща частина пляшки «Смірнофф». Пам’ятаючи про нетактовну необачність на вечірці Лаури, я поклала дещо в паперовий пакет від «Теско», щоб подарувати ввечері Кіту, і замислилась, що б іще йому взяти. Квіти здавалися перебільшенням — зрештою, вони є знаком любові. Глянувши в холодильник, я дістала упаковку сиру, нарізаного скибочками, і поклала в пакет. Усі чоловіки люблять сир.

Я приїхала на найближчу до місця проведення вечірки станцію на п’ять хвилин раніше. Mirabile dictu,[12] але Реймонд був на місці! Він помахав мені рукою, і я помахала у відповідь. Ми зустрілися й попрямували до гольф-клубу. Реймонд крокував швидко, і я занепокоїлася, що не встигну за ним у нових черевиках. Та він глянув на мене й сповільнився, щоб йти в одному темпі. Я збагнула, що такі незначні вчинки — те, що його мама заварила мені чай після того, як ми пообідали, не запитуючи й пам’ятаючи при цьому, що я п’ю без цукру, те, як Лаура поклала два печива на тарілку, коли принесла мені в салоні каву, — такі незначні, здавалося, дії насправді дуже багато важать. Я замислилася над тим, як це, робити такі невеличкі вчинки для інших людей, і не могла пригадати цього відчуття. У минулому я робила подібне, намагаючись бути доброю і дбайливою, я знаю це напевно, але це все було до. Пізніше я спробувала знову, але в мене нічого не вийшло, і я кинула всі намагання. І в цьому я не звинувачую нікого, окрім себе.

Клуб розташовувався в передмісті з відкритими краєвидами, без багатоквартирних будинків та висотних блоків, які затуляють високі пагорби. Світло було м’яким і ніжним — літо повільно закінчувалося, а вечір здавався делікатним і крихким. Ми йшли в тиші, яку не хотілося порушувати.

Коли ми дісталися місця зустрічі — білого клубного будинку, я трохи засмутилася. Сонце і місяць якраз висіли високо в небі, від чого воно мінилося кольорами рожевого мигдалю та золота. Спадали сутінки, та птахи хоробро виспівували проти наступаючої ночі, пурхаючи над зеленню, роблячи довгі, карколомні петлі. Повітря було сповнене пахощами трав з нотками квітів і землі, а теплий і солодкий подих дня ніжно відбивався на нашому волоссі та шкірі. Мені хотілося запитати Реймонда, чи можемо ми ще пройтися, прогулятися біля дерев, ходити, доки птахи не затихнуть у своїх гніздах і не засяють зорі. Та він міг і сам це запропонувати.