Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

Після цих подій Потьомкін пропонував обрати козацьким командиром Харька Чепігу. Коливання між Чепігою та Головатим склали поважну політичну інтригу, але врешті-решт козаки визнали своїм кошовим отаманом Захарія Олексійовича Чепігу, котрий до самої смерті 1797 р. порядкував Чорноморським Кошем. Військовий суддя Антін Андрійович Головатий став командувачем козацької флотилії і незмінним заступником кошового отамана.

Надалі тривали воєнні дії. Успіхи козаків на Березані та при взятті Хаджибею (сучасна Одеса) й Очакова стали яскравими подіями, які змінили хід війни. Утім, після нагороджень й святкувань перемог настали тяжчі часи: недостатнє укомплектування особового складу, нестача провіанту і затримка жалування поставили Чорноморське військо на межу виживання. Ситуація вимагала термінового втручання Потьомкіна. За його наказом, для збору козаків від кожного повіту Катеринославського намісництва були призначені особливі засідателі. Вони отримали повноваження визволяти чорноморців від поміщиків, котрі, скориставшись поверненням козаків до своїх домівок під час зимової відпустки, не забарились записати їх у свої кріпаки. Потьомкін підтвердив своє раніше видане розпорядження приймати у чорноморські козаки усіх вільних людей, крім біглих кріпаків та дезертирів; інколи переходили до чорноморців і козаки з-за Дунаю. Військо поступово кількісно зростало, кінна команда вже нараховувала 2 000, піша — 5000 козаків. Щорічна платня кошового становила 500 рублів, судді — 400, військові писаря, осавулів і полковників — 300, попа — 105, курінних отаманів, довбишів і пушкарів — 30, простих козаків — 12 рублів. Втім, надалі негаразди призводять до бунтів і конфліктів із командуванням.

Восени 1789 року чорноморці перенесли свій Кіш у Придністров’я. Своєю резиденцією Чепіга обрав молдавське селище Слободзею, розташоване за 20 верст від Бендер на лівобережжі Дністра. На козаків чекала найбільш кровопролитна битва за увесь час цієї війни, центральною подією якої став штурм Ізмаїлу.

Втрата Ізмаїла значила для Туреччини кінець усіх сподівань на відновлення колишнього свого панування у Північному Причорномор’ї. Та війна ще тривала. Кошовий отаман Чепіга, отримавши ордени Св. Георгія IV за здобуття Хаджибея і III ступенів за участь в штурмі Ізмаїла, ще відзначився у Мачинській битві 1791 року. Тут йому довелося відбивати атаки турецької і татарської кавалерії, а також битися із задунайськими запорожцями. Як він звітував, «убитих тіл ворога пребагато, у тому числі й невірних запорожців». За цю баталію він отримав орден Св. Володимира III ступеня. Решті чорноморців призначалися золоті хрести за здобуття Ізмаїла. Однак ніхто з козаків ту нагороду не отримав. Російські історики твердять, що сталось це через недбалість Чепіги та Головатого. Хтозна, чи так... Та можна бути певним лише того, що царат зазвичай умів вселяти надію на свою вдячність, однак все барився з тим, щоби бути справді вдячним.

Чорноморському козацькому війську тимчасово надали давно очікувану землю у межиріччі Бугу та Дністра. Резиденцією Коша стало молдавське селище Слободзея, де відразу збудували козацьку церкву. Майже 10 тис. козаків та членів їхніх родин осіли на визначеній Війську землі, утворивши 38 поселень, вочевидь, за кількістю куренів. Ще на землі Війська оселилося 2 тис. молдавських родин, цигани, котрі займалися ковальським промислом. Почалося налагодження мирного господарства. Козацький уряд утворив Подністровське (з центром у Слободзеї), Березанське та Кінбурнське окружні правління, кожне з яких мало очільниками старшин і полковника. Цей устрій дуже нагадував запорозькі паланки. У низинах Дунаю, по Дністру і Бугу чорноморці завели гарди для рибної ловлі, займалися скотарством, соляним промислом, бджільництвом, призвичаювалися до землеробства, виноградарства, городництва. Однак залишалися чинними й військові обов’язки. Козаки, почергово залишаючи свої оселі, утримували кордонну лінію по Дністру, перевозили на човнах військові вантажі, частина їх перебувала у складі російських гарнізонів у Придунав’ї.

Однак недовго козакам жилося спокійно. 5 жовтня 1791 р. скінчив свої дні старий «благодійник» козацтва Григорій Потьомкін, у строкатій біографії якого значився й запис козаком Кущівського куреня, і гетьманом військ Катеринославських та Чорноморських, і прізвисько, дане йому запорожцями, — Грицько Нечоса. Щойно Подунав’я було звільнено від турків, туди почали жваво наїжджати російські поміщики й осаджувати своїх кріпаків. Постійні сварки за землю, невизначене майбутнє, цілком можливе розформування після такого стрімкого злету в останні роки життя Потьомкіна, змушувало чорноморців пожалкувати за цим «гетьманом». Та не стільки з його смерті, скільки через свою беззахисність та непевність.

19 квітня 1790 р. Потьомкін додав до виділеної Чорноморському Війську землі ще й «округу Єнікольську з Таманом», себто околиці сучасної Керчі й Таманський півострів. Він ще й «подарував» і власні риболовні угіддя, що були в тих краях. Утім, після його смерті бракувало юридичного закріплення статусу наданої чорноморцям землі. Тож отаман Головатий маневрував ось яким чином. Він зобразив справу так, буцім Потьомкін обіцяв виклопотати землю чорноморцям у цариці, а до того, як вона видасть свій указ, тимчасово поселив чорноморців у межиріччі Дністра та Бугу. Не шкодуючи красномовства, він у своїй «дипломатичній місії» до Санкт-Петербургу скаржився на сваволю поміщиків, котрі без щему сумління забирають козацьку землю, просив монаршого заступництва і виділення козакам землі якнайдалі від поміщицьких володінь, себто на незаселені низини Кубані.