Знищення
- Автор: Вандермеер Джефф
- Серия: Південний Округ #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-42-8
- Переводчик: О. Самара
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Знищення». Краткое содержание книги:
Могли бути речі набагато гірші за утоплення. Я не знала, що він втратив і що здобув за ці останні тридцять років, але я геть не заздрила його шляху.
До приходу в Нуль-зону я ніколи не бачила снів — або ж ніколи їх не запам’ятовувала. Мій чоловік вважав це дивним, і одного разу сказав, що я ніби живу в тривалому сні, від якого ніколи не прокинуся. Можливо, він жартував, можливо, ні. Зрештою, його роками мучили кошмари, це сформувало його, аж поки не обсипалося з нього, немов оголюючи видимість. Дім і підвал, де скоєно страшний злочин.
У мене був тяжкий день на роботі, і я не сприйняла це серйозно. Особливо тому, що це був останній тиждень перед його від’їздом в експедицію.
— Ми всі живемо в тривалому сні, — відповіла я. — Ми прокидаємося лише тому, що якась подія, якась шпилька вражає край того, що ми вважаємо реальністю.
— Тоді я — шпилька, яка вражає край твоєї реальності, Жар-птахо? — і в цю мить я вловила відчай у його голосі.
— Ох, знову Жар-птахо-дражнилка? — спитала я, вигинаючи брову. Я не почувалася такою вже безтурботною. Мені аж живіт крутило від переживань, але мені здавалося важливим поводитися нормально — заради нього. Коли пізніше він повернувся і я побачила, чим може стати така нормальність, я воліла би стати ненормальною, волати, показати йому будь-що інше, крім буденщини.
— Можливо, я тільки витівка твоєї реальності, — сказав він. — Можливо, я існую лише для того, щоб слугувати тобі.
— Що ж, тоді ти здорово схибив! — сказала я, йдучи на кухню по склянку води. Він узяв другий бокал вина.
— Або ж здорово впорався, бо ти хотіла, щоб я схибив, — відповів він із посмішкою.
Він підійшов до мене ззаду, щоб обійняти. Він мав міцні руки й широкий торс. Його руки були неймовірно чоловічими, щось таке з печерної доби, непристойно сильними, безцінними у веслуванні. Запах гуми й антисептика від пластиру огортав його, як липкий парфум. Він був одним великим пластиром, накладеним просто на рану.
— Жар-птахо, де б ти була, якщо не зі мною? — запитав він.
Я не мала відповіді. Не тут. Не там також. Можливо, ніде.
І знову:
— Жар-птахо?
— Так, — я примирилася з неминучим прізвиськом.
— Жар-птахо, мені так страшно, — зізнався він, — мені страшно, і я маю попросити про егоїстичну річ. Річ, про яку не маю права просити.
— Все одно попроси, — я все ще гнівалася, але за останні дні примирилася з втратою, ізолювала її, тож я стрималася, щоб не вихлюпнути на нього роздратування. В мені також була частина, яка повставала проти постійної відмови від польових виїздів, і вона заздрила цій його можливості. Це була та сама частина, яка втішалася з того, що пустир належав мені одній.
— Чи прийдеш ти по мене, якщо я не повернуся? Будь ласка?
— Ти обов’язково повернешся, — сказала я. І сидітимеш тут, як глиняний бовван, утративши всі риси, які я в тобі знала.
Я шкодую, хай без причин, що не відповіла йому тоді хоча б відмовою. І як я шкодую, хай інакше не могло бути, що, зрештою, я пішла до Нуль-зони не по нього.
Ставок. Скеляста затока. Пустир. Вежа. Маяк. Усі ці місця реальні й нереальні. Вони існують і вони не існують.
Я відтворювала їх в уяві кожною новою думкою, кожною згаданою подробицею, і щоразу вони трішки відрізнялися. Іноді вони ховалися чи маскувалися. Іноді були більш правдоподібними.
Коли я нарешті дісталася поверхні, я лягла на спину просто на верхівці Вежі, надто змучена для руху, усміхаючись від простої, неочікуваної насолоди — тепла вранішнього сонця на моїх повіках. Зрештою, я переосмислювала світ, і навіть тоді мої думки займав доглядач маяка. Я витягла його фото з кишені, розглядала його обличчя, наче він досі мав якусь таємницю, яку я не могла охопити.
Я хотіла — я потребувала — знати, що я дійсно його бачила, що це не був привид, викликаний Збирачем, і я чіплялася за будь-що, що допомагало мені повірити в це. Найбільше мене переконувала не фотографія, а зразок, узятий антропологом із краю Збирача, зразок, який гарантовано був тканиною людського мозку.
Це була моя остання надія, я і почала придумувати історію доглядача маяка, я старалася з усіх сил, навіть коли знову прямувала до базового табору. Це було складно тому, що я нічого не знала про його життя, не мала жодних зачіпок, які могли допомогти мені його уявити. Я мала тільки фото і той жахливий погляд на нього у Вежі. Все, про що я могла думати, — це, що колись, можливо, цей чоловік жив нормальним життям, але жоден із звичних ритуалів, які визначають нормальність, не має жодної тривкості — і не здатен захистити. Його підхопила буря, яка досі не стихла. Можливо, він навіть бачив її наближення з верхівки маяка, коли хвиля Події наближалася.