Знищення

Я не затрималась, а попрямувала далі.

Тепер серцебиття Вежі обросло луною і стало гучнішим. Слова на стіні знову стали свіжішими, наче щойно «обсохли» після створення. Я почула приховане за серцебиттям гудіння, ніби монотонний зумер виклику. Крихка затхлість цього простору поступилася чомусь більш тропічному і солодкавому. Я зрозуміла, що стікаю потом. Більш важливо те, що сліди Збирача під моїми черевиками стали свіжішими, липкішими. Я намагалася триматися стіни праворуч, щоб уникати речовини. Вона була також змінена, її вкривав тонкий шар моху чи лишайнику. Мені не подобалося тулитися спиною до нього, щоб уникнути речовини на підлозі, але вибору не було.

Після майже двогодинного повільного просування серцебиття Вежі зросло до такого рівня, що від нього, здавалося, здригаються сходи, а приховане гудіння розкололося на часті потріскування. Мої вуха дзвеніли від них, моє тіло вібрувало, мій одяг просочився потом через високу вологість, задуха майже змусила мене зірвати респіратор, щоб ковтнути повітря. Але я опиралася спокусі. Я була близько. Я знала, що я була близько… не знати до чого.

Слова на стіні були такі свіжі, що аж точилися вогкістю, схожих на долоньки створінь було мало, а ті, що були, скидалися на стиснуті кулачки, ніби не до кінця прокинулися й ожили. Померлі пізнають життя у смерті бо все розкладеться але не забудеться і відроджене знову йтиме світом в благословенному не-знанні…

Я пройшла ще одне коло сходів, а потім, коли вийшла на вузьку пряму ділянку перед наступним поворотом… я побачила світло. Краї пронизливого жовтого світла, що йшло від джерела за межами видимості, схованого за стіною, і сяйво в мені пульсувало й трепетало у відповідь. Звук зумера виклику знову посилився, аж поки став таким шиплячим і нерівним, що в мене ледь не побігла із вух кров. Серцебиття зросло і гупало в кожній моїй клітинці. Я почувалася, наче не людина, а приймальна станція для серії приголомшливих сигналів. Я відчувала, як сяйво виходить із мого рота ледь видимим випаром, зустрічаючи опір маски. Зі схлипом я зірвала її. «Віддай тобі дане», — спало на думку, і я не знаю, що могло її живити, і що вона могла значити для тієї колекції клітин і думок, що складали мене.

Розумієте, повернути назад для мене було так же неможливо, як повернутися в часі. Моя свобода волі була підірвана, незвідане шалено спокушало мене. Піти з цього місця, вийти на поверхню, не повертати за ріг… цікавість терзатиме мене вічно. Цієї миті я переконала себе, що краще помру, дізнавшись… щось, будь-що. Я перейшла рубікон. Я спустилася у світло.