Знищення

Поворот, така проста дія, приніс стільки полегшення, що я розпласталася по дальній стіні, по кожному прохолодному горбочку. Заплющила очі — навіщо мені зір, якщо все бачене зраджує мене? — і стала боком пробиратися назад, усе ще відчуваючи світло спиною. Відчуваючи музику слів. Забутий пістолет врізався в стегно. Сама ідея пістолета зараз здавалася жалюгідною і нікчемною, як і слово зразок. Обидва передбачали спрямованість. А до чого тут прямувати?

Я зробила крок чи два, коли наростаюче відчуття тепла і ваги облизало мене, вогко накотилося на мене, наче густе світло перетворилося на море. Я подумала, що порятунок близько, але це було не так. Після наступного кроку, коли я почала задихатися, я зрозуміла, що світло дійсно стало морем.

Чомусь, хоча насправді я не була під водою, я дійсно почала тонути.

Жах, який наростав у мені, неймовірна безформна паніка дитини, яка впала у фонтан і вперше відчула, як її легені наповнюються водою, і вона може померти. Цьому не було кінця і не було можливості цього уникнути. Мене затопив зелено-блакитний густий океан, сповнений іскрами, і я просто продовжувала топитися і боротися із потопанням, поки якась частка мене не усвідомила, що я топитимуся вічно. Я уявила, як падаю сторчма зі скелі, лечу, розбиваюся об прибій, мене викидає на берег за тисячі кілометрів від цього місця, невпізнанну, видозмінену, але все ще сповнену жахливих спогадів про цю мить.

Потім я пережила відчуття, наче мені в спину втупилися сотні очей. Я була створінням у басейні, яке спостерігала величезна маленька дівчинка. Я була мишкою на пустирі, яку ловить лисиця. Я була жертвою, яку морська зірка вловила і затягла вглиб припливного басейну.

В якійсь відособленій частині мене сяйво переконувало мене прийняти, що я не переживу цю мить. Я хотіла жити, справді хотіла. Але я більше не могла. Я навіть дихати більше не могла. Тож я відкрила рот і впустила воду, впустила потік. Хоча насправді це не було водою. І очі наді мною не були очима, і я була упіймана Збирачем, і дозволила йому ввійти, і виявила, що вся його увага була зосереджена на мені, і я не могла рухатися, не могла думати, була безпомічна і самотня.

Лютий водоспад обвалився на мою свідомість, але вода складалася з пальців, сотень пальців, обмацуючи мою шию, втискаючись мені під шкіру, проникаючи крізь кістки черепа в мій мозок… а потім тиск полегшився, навіть попри відчуття необмеженої сили, що не давала мені звестися певний час, я все ще топилася, крижаний спокій обійняв мене, і крізь спокій проступило величне зелено-голубе світло. Я відчула запах горілого у власній голові, і була мить, коли я волала, мій череп кришився в порох і знову збирався крихта за крихтою.

Там буде полум’я що знає тебе на ім’я і в присутності гнітючого плоду його темне полум’я охопить кожну частину тебе.