Там, де козам роги правлять

— Зручно.

Хлопці скористалися з дозволу. Все було б добре, але скільки ж можна придивлятися до засніженого поля та лісових тіней? Розговорилися. На них впливала краса залитої холодним місячним сяйвом січневої ночі. Клем задивився на поле, на ліс край нього і зітхнув.

— Здається, все таке ясне і просте, а спробуй-но описати його так, щоб дійшло до серця і уяви... Мука. Слова надто тісні, поняття надто однозначні, образ неповний, спотворений. Може, це тому письменники тепер так уникають описів природи, що вони мало бувають на природі.

— Не люблю описів. Коли вони починаються, я одразу перегортаю сторінки,— буркнув Едек.

— Ти так кажеш тому, що сам до пуття не знаєш лісів, і вод, і звірів. Тобі все це дуже далеке і чуже... Правда, Метек?

— Не знаю. Мабуть, так, я саме такі місця найбільше люблю... Слухай, Клем, ти переписав учора оповідання?

— Ще ні, може, завтра туди піду й закінчу...

Едек здригнувся.

— Що з тобою? — здивувався Міхал.

— Нічого, трохи холодно.

— Мороз ніби спадає, піднявся вітер, сунуть хмари. Аби тільки не затягнули неба... Холоднеча.

— Міхал, давай пляшку.

Щось тихенько стукнуло. То Едек вправною рукою вибивав корок. Взяв у Міхала чарку, налив, підсунув лісничому.

— Будь ласка, щоб розігрітися.

— Гм, думка непогана... А не повпиваєтесь? Ти, Міхал, дивись — у тебе зброя. Ну, за ваше здоров’я, хлопці!

Вистачило і по другій.

Погомоніли ще, посміялися, тільки пан Гасинець мовчав, слухаючи їхні дружні суперечки, і не відривав очей од білого простору перед стодолою. Часом лісничий з силою втягував носом повітря, похитував головою, поглядав на дедалі густіші хмари, за якими частіше й частіше ховався оточений блідою шапкою диск місяця.

— На відлигу повернуло. Мабуть, піде сніг... Темно стає...

— Друга вже минула.— Міхал насилу роздивився циферблат старого пузатого годинника.— І нічого. Почули, чи що?

Рекс, який доти солодко спав у сіні, раптом заворушився, тихенько загарчав, висовуючи носа в дірку на даху. Лісничий лагідно поклав руку йому на голову. Собака замовк, стояв, ніби от-от мав стрибнути вперед, і тільки ця поза свідчила про його внутрішню напруженість.

Клем, який дрімав, зарившись у пахуче сіно, теж прокинувся, протер окуляри, разом з іншими вдивлявся в потемніле поле.

Едек звів очі до неба. Велика хмара саме проковтнула місяць, стало темно і похмуро. Погляд губився в сірій, каламутній імлі, в якій не видно було, де кінчається, а де починається земля.

Всі раз у раз поглядали на небо, чекаючи, поки вийде безтурботний, круглий місяць. Час минав, Рекс стояв напружено, висунувши вперед свою морду вівчарки.

— От дідько, темно, як у могилі,— прошепотів Едек і в ту ж мить відчув на своїх устах руку Метека, лісничий глянув з німим осудом.

Знизу, в невиразної темряви вони раптом почули шурхіт ратиць, потім шелестіння, мовби там розгрібали мерзлу землю. Нарешті пролунало задоволене рохкання, а за ним голосне, солодке плямкання і цмокання засвідчило, що кабаняча ватага почала свою учту.