Останній рейс
- Автор: Суслов Владлен Олексійович, Росин Вениамин Ефимович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Останній рейс». Краткое содержание книги:
Щербина і дружинники метнулись до машини. Ось вони поруч… Лунко тріснув постріл, машина рвонула з місця і зникла. На асфальті лишився непритомний Щербина і розгублені дружинники.
Чимало зусиль доклали працівники міліції, перш ніж натрапили на слід злочинної зграї. Допомогли їм у цьому й діти, хоч вони спочатку пішли хибним шляхом.
Книга широко розповідає про самовіддану працю людей в синіх шинелях.
— «Сергію Олександровичу…» Згадав! А коли давав хабара — не питав.
— Ти мені про хабара нічого не казав, — здивувався Шкарбун.
— У мене в головешці така плутанина зробилася, все вискочило.
— Скільки ж ти йому відвалив? — не вгавав Шкарбун.
Тетеря запнувся.
— Ти-тисячу… двісті…
— Жирно… Нізащо б стільки не дав.
— Гризи його не гризи, від цього ні йому, ні нам не легше, — зауважив Поніманський. — Тепер треба подумати, як вискочити з біди.
Всі знову замовкли.
— А якщо підкинути листик, — почав Макогон, — що ревізор одержав не тисячу двісті, а дві п'ятсот…
— Знову безглузді прожекти! — скипів Поніманський. — Ситі ми твоїми анонімками по саму зав'язку. А я попереджав. Не послухались, на сміх підняли. І от, будь ласка, — догралися. У Тетері обшук, і не сьогодні-завтра до нас доберуться.
— Я… я х-хоч що-небудь п-пропоную, а ти… ти критика з себе корчиш. Бачили м-ми т-таких! — від образи і злості Макогон заїкався.
— І запропонувати можу. Найважливіше зараз… Треба… Треба… — Поніманський запнувся.
— Що?! Не виходить! Клепки заїло, — зловтішався Макогон.
— Знову за своє, — блиснув очима Чернушкін. — Хоч сьогодні припиніть. Ну чого ви не поділите? Втямити не можу… Ревізія закінчилась? — зиркнув він на Поніманського.
— Начебто ні. Щоправда, вчора й сьогодні я був у Сосновці на ткацькій фабриці. Звіряв взаєморозрахунки.
— Виходить, в міліції акта ревізії ще немає?
— Ні. Я б про це знав як головний бухгалтер…
— Отже, документи в ревізора… Вони повинні бути в нас… Треба довідатись, де вони.
— Тут і довідуватись нема чого, — сказав Поніманський. — В моєму сейфі.
— А ключ?! — стрепенувся Чернушкін.
— Ключ у Сахна.
— Розумник… Голова… — не пропустив нагоди шпигнути Макогон. — Зліпок треба було зробити з ключа, а потім віддавати.
— Н-да… — промимрив Чернушкін. — А за які гріхи я оце мучусь? Начебто змагаєтесь, хто більшу дурницю встругне. Був би зліпок — був би ключ. Був би ключ — були б у нас зараз документи… Ну, що з воза впало, те пропало. Припустімо, ревізор не доніс в міліцію… — вголос міркував він.
— А обшук! — простогнав Тетеря. — Ви забули, чи що?
— Певен, що обшук із-за твоєї дружини. Я давно попереджав, щоб вона покинула вештатись по базарах. Усе вам мало, мало… Якби ревізор повідомив, то взялися б за Поніманського і Шкарбуна. Але вас же не зачіпають?
— Мене особисто — ні.
— І мене теж, — підхопив Шкарбун. — Виходить, даремно ми собі кров псуємо?
— Не радій. Ревізор може гроші забрати, а ревізію провести як слід.
— Як же це так? — розгубився Тетеря. — Адже я йому…
— Я йому… я йому, — передражнив Чернушкін. — Свідки, розписка в тебе є? Нема. Переказати поштою треба було. Квитанція — це документ. Тоді б він у нас і не писнув.
— Сергію Олександровичу! — підхопився Тетеря. — Я…
— Зажди! Треба примусити його віддати накладні.
— Так він вам і поверне. Чекайте, — іронічно посміхнувся Поніманський.
— Притиснути треба. Взяв гроші — давай документи, — сказав Чернушкін. — А якщо не захоче…
— Ліквідувати! — глухо підказав Шкарбун.
Чернушкін удав, що не дочув.
— А ні — хай нарікає сам на себе. Мало що може з ним статися? Ну, приміром, черепиця з даху зірветься на голову… В річці може захлинутися…
— Або поспішає, — підхопив Макогон, — ревізор додому з роботи, а тут з-за рогу вискакує машина. Бабах! Був ревізор і немає. Нещасливий випадок!
— Сергію Олександровичу, як знайти Жорку? — хрипким від хвилювання голосом спитав Тетеря.
— Навіщо він тобі?
— Умовлю… Поїдемо разом і поквитаємось…
— На Жорку не розраховуй. Вигнав!.. П'яниця. Хто побачить, про справу анічичирк.
— Нарешті-таки послухався мене, — із задоволенням зауважив Макогон.
— Ех! Підстерегти б Сахна в темному кутку і… — Шкарбун багатозначно стиснув величезний кулак.
— Мені одному його не подужати, — зітхнув Тетеря. — Він мене однією рукою як муху… Якби хто поміг… Може, Поніманський?..
— Гуртом тут не можна, — заперечив Макогон. — Небезпечно. Одному краще. Зробив і зник.
— Вірно, — Поніманський несподівано для всіх похвалив Макогона. — Чого я зобов'язаний ризикувати з-за тебе, Петре Борисовичу? Сам пожертвував Сахнові тисячу двісті карбованців… Великий гуманіст… Мало дав… Треба було більше. В тебе натура широка… Місцевий філантроп. Але дозвольте… А я тут при чім? І чого я, — Поніманський уже не приховував своєї злості, — чого я, обов'язково я, повинен думати про тебе?! Що ти, син мені?! В ательє рятував, зараз знову… Чого ти вирячився на мене, як баран на нові ворота?!