Останній рейс

— Ну й що ж? Ми з Петром Борисовичем люди ощадливі, аби на що грошей не тринькаємо.

Кривенко спалахнула і гнівно труснула густим волоссям.

— Про що ви кажете?! Невже ви вважаєте нас простаками? Коли б ви навіть цілий рік нічого не пили й не їли, то й тоді вам в двадцять п'ять років не вкластися, щоб усе це купити. У вічі вам кажу: все це майно придбано нечесним шляхом, на гроші, вкрадені в держави.

— А вам же яке діло?! — визвірилася Тетеря. — Теж мені захисниця держави знайшлася…

— Як то яке?! Крадете в нас. Держава — це ми. Ось такий паразит забереться на завод, на фабрику, в магазин і розтягає наше добро. Вкрав сто тисяч, а це школа, дитячий садок, будинок, лікарня… Та що там казати, — блиснула вона очима, — розкрадачі й шпигуни одного поля ягоди. І ті й ті шкодять нам, і їх треба знищувати, як скажених собак… Та кому я кажу? їй?! їх, цих паразитів, словами не проймеш, а ви, — обернулася вона до працівників міліції, — і без мене чудово знаєте, що таке розкрадач.

Сергієнко разом з Кульбичем оглядали речі в письмовому столі, а Шовкопляс, навчений гірким досвідом, брав книжку за книжною і уважно проглядав кожну сторінку.

— Олегу Гарасимовичу, — покликав він Кульбича, — ось подивіться, — і простягнув синій томик Блока.

— Та-ак… Цікаво, — згодився Кульбич. — Відкладіть.

Обшук наближався до кінця. Оглянуто було перший і другий поверхи особняка, горище, льох, гараж, пташник, свинарник. Лишились тільки подвір'я і сад. Озброївшись міношукачем, Сергієнко поволі обходив сад, підмічаючи тичками маршрут свого просування. Безперестанку гудів зумер. Міношукач то виявляв іржаву лійку, то шматки дроту, то консервні банки, то гвіздки, то розбитий чавун… В кутку садка росла й росла купа металевого брухту. Вже котрий раз знову почулися короткі уривчасті сигнали зумера. Шовкопляс встромив щуп у землю під грушею і відчув щось тверде. З землі викопали невелику залізну коробку. В ній лежали, акуратно загорнуті в пергаментний папір, три ощадні книжки.