Пристань Ескулапа

— Не брешіть. Це вам нічого не допоможе. Я вже розкусив вас, Мацьошек. Там був рукопис.

— Клянуся дітьми, чим хочете клянуся, що не було! — стогнав Мацьошек.

Журка махнув рукою.

— Що було написано на обкладинці, пам'ятаєте?

— Нічого не було.

— Нічого? Пригадайте краще. Може, був якийсь значок.

Так, так, значок був.

Який?

— Така змійка, пане. Зверху роздвоєна, а внизу закручена.

— «Дзета», — шепнув я.

— Зробити обшук у квартирі, — спокійно сказав Журка.

Мацьошекова з криком кинулася до дверей. У цю мить на порозі з'явився професор Касіца.

— Що тут діється, поручику? — запитав він схвильовано.

— Хочуть зробити обшук, пане професоре, — заплакала Мацьошекова.

— Обшук?

— Знайшли кусок обкладинки від тих паперів покійного пана професора і кажуть, що то мій старий їх узяв.

— У вас є дозвіл на обшук? — насупився професор.

Журка люто зиркнув на Касіцу.

— Це звичайна формальність. При таких доказах я можу дістати дозвіл у першу-ліпшу хвилину. Дозвіл на обшук і ордер на арешт.

— Кого ви хочете арештувати, поручику?

— Громадянина Мацьошека.

— За що, пане? — блідий Мацьошек відсахнувся. — За те, що я устілку вирізав?

— За те, пане Мацьошек, — процідив Журка, — що, діючи спільно з вбивцею, ви пробралися в той вечір на кухню і, немовби виносячи сміття, викинули решту отрути, а також заховали рукописи професора Містраля.

— Слухайте, поручику, — здивовано промовив Касіца, — невже людина, що переховує такий незаперечний доказ, як рукописи вбитого, робила б з них устілки для чобіт?

— Злочинці завжди припускаються якоїсь помилки, — відповів Журка. — Якби вони не робили помилки, то й не потрапляли б до наших рук. Обмежений практицизм погубив вас, Мацьошек. Пані Мацьошекова, дайте чоловікові чисту білизну.

Мацьошекова якусь мить дивилася на нас, мов божевільна, а потім з криком кинулася до Журки.

— Пане поручику, він невинний. Невинна людина, пане! Я скажу вам усю правду, пане поручику, тільки відпустіть чоловіка!

— Будь ласка, говоріть, — мовив Журка.

— Я скажу вам правду. Це я знайшла ту річ на столі в пекарні. Я підсипала квочку і щоранку ходжу в пекарню годувати її. У вівторок заходжу, дивлюсь, а на столі лежать якісь папірці в жовтій обкладинці. А я знала, що ви розпитували, чи не бачив хто у покійного пана професора таких папірців. Я так і обімліла. Глянула, а тут і ви саме йдете алеєю. «Боже мій, — думаю собі, — не інакше, як до мене». З того страху, пане, я все кинула в піч і підпалила. Обкладинка не загорялася, то я кинула її в теплицю.

Потім, як ви прийшли, я хотіла прибрати її, але обкладинки вже не було. Думаю — то мій старий узяв. Питаю: «Ти взяв?» — «Узяв», каже. «Нащо вона тобі?» — «Зробив устілки для чобіт». — «Дурний ти, — кажу. — Чи тобі розум відняло, це ж робота покійного Містраля. Зараз же викинь усе». Він злякався і пішов, щоб викинути. Але це такий недотепа, — у топку вкинув! А я ж йому казала, що воно не горить. Ух! — погрозила вона чоловікові.