Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця
- Автор: Пигидо Фёдор Петрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-78-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця». Краткое содержание книги:
Переважну частину промислових закладів було підпорядковано міським та районовим управам. Частину було здано в оренду фаховим товариствам. Так, наприклад, на Київщині, як я вже згадував, більш десятка заводів будівельних матеріялів (цегельні, керамічні, цементові заводи) було здано новоутвореному акційному Товариству Інженерів у довготермінову оренду на десять років. І тут, як і в цукровій промисловості, відбудова відбулась без найменшої участи німців, лише завдяки самодіяльності робітників заводів. Більшість із цих заводів уже в 1942 році працювала цілком нормально.
В 1942–43 роках я перебував здебільшого поза Києвом, переважно на селах. Отже, я мав нагоду спостерігати життя селянства. На селах жило досить багато колишніх військовополонених. Крім своїх — місцевих, немало було й українців із східніх прифронтових областей, де колишнім полоненим не завжди безпечно було з'являтись — полонених, які походили з областей на схід від Дніпра, з полону не звільняли. Було також немало й росіян, сибіряків, кавказців та інших, які, використавши довірливість німців та словацьких вояків, що часто провадили транспорти полонених, зареєструвались як мешканці правобережних областей. Не менше було й колишніх дезертирів червоної армії та таких, що їм пощастило втекти з полону. Всі вони, здобувши якісь посвідки в місцевої сільської влади, видавали себе за київців, волиняків тощо. Отже, таких колишніх полонених та дезертирів можна було бачити майже в кожному селі Правобережної України. Працювали вони то робітниками в «московок», чоловіків яких забрали большевики до війська, то у старих селян, сини яких були у війську, та досить часто — ремісниками. Між іншим, усіх таких, немісцевих колишніх полонених, в 1942 році було зареєстровано в районових управах. Коли почалось вербування робітників, багато з цих полонених із першими транспортами вивезено до Німеччини.
Колишні сільські партійні та так звані «активісти» жили тут же, в своїх селах, і жили непогано: гнали самогон (горілку), пили той самогон, заїдаючи м'ясом, і то більше свининою. Їх також немало було вивезено до Німеччини з першими транспортами робітників.
Колишні «розкуркулені», втікачі з заслання, яких, між іншим, досить багато поневірялось у роках 1937–41, особливо в індустріяльних районах, зокрема на Донбасі, з фальшивими пашпортами, — люди, які свого часу повтікали з сіл, спасаючись від політичних переслідувань, діти розкуркулених та інших репресованих, — тисячами повертались до своїх сіл. За розпорядженням німецької влади, всім їм поверталось конфісковане у них совєтською владою майно: хати, будівлі, присадибні городи, садки, а також наділялась земля.
В питаннях землекористування та способів обробки землі — будь–якої певної системи запроваджено не було.[148] Не тільки в окремих областях, а навіть в окремих районах та селах ті питання розв'язувано по іншому. В Прилуцькому районі, наприклад, існувало напівколгоспне господарювання — селянам було виділено по одному гектару землі в полі для індивідуального користування. Більше вправні з селян управлялись одержати по два, а то й три такі наділи. Поруч із тим існував колгосп. З цих індивідуальних господарств селяни податків не платили, зате весь урожай пшениці та жита з колгоспного лану здавався окупаційній владі. Просо, гречка та інша ярина з колгоспного лану залишалися в громаді для сплати за трудодні. Так само на Дніпропетровщині (Микольське, Військове та інші) селянам було наділено по півгектара для індивідуального користування. Решта землі належала до колгоспу. Податок було встановлено в розмірі трьох центнерів із гектара. В Комарівському й Ніжинському районах Чернігівщини в значній частині сіл землю було передано на «власність» селянам. Численний штат землемірів нарізував індивідуальні ділянки й передавав на постійне користування селянам. Кожному господарству наділяли чотири–п'ять гектарів польової землі та доповнювали город до одного гектара. Поза тим було утворено резерву наділів для тих, що повернуться після війни. В цих районах податок було встановлено також у розмірі трьох центнерів із гектара. Таку ж передачу землі на власніть провадили і в деяких районах Дніпропетровщини (Башмачка, Канцерополь та ін.) та подекуди на Київщині.
В інших районах обробку польової землі, як пояснювали місцеві крайсляндвірти, тимчасово, у зв'язку з нестачею тяглової сили та реманенту, провадили на колгоспних засадах, також оплату за роботу селяни одержували за відроблені трудодні.
148
З метою планомірного і організованого пограбування сільського господарства нацисти зберегли колективні форми господарювання, перетворивши колгоспи у громадські та общинні господарства, а радгоспи у державні маєтки. На перших порах повністю збереглась система оплати праці та організації виробництва, а також встановлені ще комуністичним режимом норми поставок сільгосппродукції. Починаючи з зими 1942–1943 років німці нав'язали селянським господарствам натуральні податки. З цього часу утвердився принцип тотального вилучення.
У лютому 1942 року нацисти вдалися до аграрної реформи, запровадивши приватну власність на землю. Селянам наділяли у постійне користування від 0,5 до 2–3 га. На середину 1943 року в Україні існувало кілька сотень приватновласницьких господарств. В окремих регіонах, зокрема у тих, де господарювала військова адміністрація, становище селян було непоганим. Вони почувалися краще, ніж за комуністів. Радянські агенти, які діяли у тилу німецьких військ, спостерігали таке явище, коли частина сільського населення прихильно ставилася до німецьких окупантів і в окремих випадках недоброзичливо зустрічала прихід радянських військ.
У цілому ж аграрна політика німців зводилася до максимального пограбування сільськогосподарських ресурсів, супроводжувалася насильствами, знищенням сільського населення.