Парфуми
- Автор: Зюскинд Патрик
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Переводчик: С. Фрідріх
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Парфуми». Краткое содержание книги:
Герой роману Жан-Батіст Гренуй відверта потвора, яку автор порівнює з кліщем: «…він був такий живучий, як витривала бактерія, і невибагливий, як кліщ, що сидить на дереві, існуючи завдяки одній крихітній краплині крові, яку здобув кілька років тому». І справді, він не тільки не мав особливого таланту, але — що значно гірше — не мав моральних засад, не мав совісті, не жалів нікого й не цінував чужого життя. Звичайно від такої людини усі намагаються триматися якнайдалі. Але що як він їм стає потрібним? Гренуй, не мавши власного запаху, тонко розпізнавав чужі і навіть умів їх компонувати, створюючи чудові парфуми без усяких рецептів. Це було справжнє мистецтво, яким він оволодів. Здавалося б, це прекрасно, бо людина, яка володіє мистецтвом, заслуговує на визнання. Проте не Гренуй. Ним керувала зовсім не любов до мистецтва і не любов до людей. Він ненавидів усіх і того ж часу жадав їхнього визнання. Створивши особливі парфуми, здатні викликати любов до нього, він насолоджувався запахом, якого насправді не мав. Але натовпу було все одно. Перед ними стояв чоловік, засуджений за численні вбивства молоденьких дівчат, запахи яких він вкрав. Він був справжнім монстром, уособленням зла, але вони шаленіли через любов до нього, не розрізняючи митця-злочинця і мистецтва, яке він уособлював…
Так було залагоджено справу. Гренуй отримав холодну вечерю, ковдру та ключ від хатини, що виявилась будовою без вікон і приємно пахла старим овечим гноєм та сіном, де він і заночував. Наступного дня він почав працювати в пані Арнульфі.
Почалася пора нарцисів. Пані Арнульфі або вирощувала їх на власних ділянках у межах міста, або скуповувала в селян, запекло торгуючись за кожен кошик. Квіти привозили рано-вранці, десятками тисяч висипали з кошиків на підлогу ательє, згортаючи у величезні духмяні купи. Дрюо тим часом розігрів у великому казані смалець та яловичий лій, і, поки Гренуй довгою, як мітла, кописткою безупинно помішував ще не до кінця розігріту сметаноподібну бовтанку, він лопатами засипав у казан свіжі квіти. Наче до смерті перелякані очі вони за кілька секунд бліднули, коли копистка занурювала їх у жир. Квіти в'янули, й смерть наставала так швидко, що їм не лишалося нічого іншого, як віддати своє останнє духмяне зітхання саме тому середовищу, яке їх топило; бо — Гренуй помітив це з несказанним захватом — що більше квітів розмішував він у казані, то сильніше пахнув жир. Так-так, це не мертві квіти продовжували видихати аромат, це був саме жир, що присвоїв собі пахощі квітів.
Поступово вариво гусло, і підмайстри мусили процідити його крізь сито, щоб звільнити від знекровлених трупів і приготувати для свіжих. Так вони цілий день без перепочинку засипали, мішали, проціджували, бо справа не терпіла зволікання, і до вечора ціла купа квітів проходила через казан. Відходи — аби нічого не пропадало — ошпарювали окропом і вичавлювали під гвинтовим пресом до останньої краплі, отримуючи таким чином ще й ніжно-духмяну олію. Проте основна частина запаху, душа цієї гори квітів, лишалася в полоні непривабного сіро-білого жиру, що починав повільно холонути.
Наступного дня мацерація, як називали цю процедуру, тривала, вони знову розігрівали казан, розплавляли жир і наповнювали його новими квітами. Це повторювалося багато днів доряду з ранку до вечора. Робота була напружена. Руки в Гренуя ставали важкі, мов свинцеві, на долонях з'являлися мозолі, поперек нестерпно болів, коли він увечері плентав до своєї хижки. Дрюо був утричі дужчим за нього, але жодного разу не змінив Гренуя при помішуванні, одно підсипав легкі, як пір'я, квіти, стежив за вогнем і час від часу, начебто через спеку, ходив промочити горло. Але Гренуй не сперечався. Він покірливо вертів кописткою з ранку до вечора, навіть не відчуваючи втоми, бо щоразу по-новому був у захваті від процесу, що відбувався у нього під носом і на очах: від швидкого в'янення квітів та поглинання їхнього аромату.
Нарешті Дрюо вирішував, що жир вже досить насичений. Вони гасили вогонь, востаннє цідили важке вариво й виливали його в кам'яний тигель, де воно перетворювалось у запашну помаду.
Це була година пані Арнульфі, яка з'являлася, щоб перевірити коштовний продукт, понадписувати його і якнайточніше занотувати якість і кількість у своїх книгах. Вона особисто закривала тигель, запечатувала й зносила в глибини свого погреба, потім надягала чорну сукню та чорну вуаль удовиці і обходила всі парфюмерні крамниці міста. Аби викликати співчуття, пані Арнульфі змальовувала панам свою ситуацію самотньої жінки, вислуховувала пропозиції, порівнювала, зітхала й зрештою продавала — або не продавала. Парфюмерна помада могла довго зберігатися на холоді. І якщо ціни зараз лишали бажати кращого, то, хто знає, може, взимку чи на початку наступної весни вони полізуть вгору. Та й треба було поміркувати, чи не краще, замість віддавати товар цим пройдисвітам, разом з іншими дрібними виробниками відправити партію помади судном до Генуї або, наприклад, взяти участь в осінньому ярмарку в Боке-ре, — безперечно, ризикованій операції, але як пощастить, то надзвичайно прибутковій. Пані Арнульфі старанно зважувала всі ці можливості, зіставляла їх, а часом навіть поєднувала і продавала частину своїх скарбів, іншу приховувала, а третьою торгувала на власний ризик. Якщо ж під час таких розвідок у неї складалося враження, ніби помадний ринок перенасичений і не намічається покращення, вона летіла додому й наказувала Дрюо перетворити всю продукцію в рідкий концентрат.
І тоді помаду доводилося знову виносити з погреба, якнайобережніше розігрівати в закритих тиглях, розводити найчистішим винним спиртом і за допомогою спеціальної мішалки старанно перемішувати й вимивати. У погребі ця суміш знову швидко холола, спирт підбивався над затужавілою помадою і його можна було зливати. Виходило щось на кшталт парфумів, надзвичайно інтенсивних, бо на той час помада втрачала більшу половину свого запаху. Таким чином аромат удруге змінював середовище. Але на цьому операція не закінчувалася. Після старанного проціджування крізь тканину, в якій затримувались наймізерніші часточки жиру, заливши ароматизований алкоголь у невеличкий перегінний апарат, Дрюо повільно дистилював його на слабкому вогні. Те, що лишалося після звітрювання спирту, була крихітна кількість безбарвної рідини. Гренуй уже знав про неї, але такої якісної і чистої ніколи ще не нюхав ні у Бальдіні, ні у Рунеля: промениста квіткова олія, її аромат, сконцентрований тисячократне до малесенької калюжки. Ця есенція вже не пахла приємно. Вона пахла до болю інтенсивно, гостро й дошкульно. Та разом із тим достатньо було розчинити одну краплю есенції в літрі спирту, щоб оживити знову і відродити запах цілого лугу квітів.