Парфуми
- Автор: Зюскинд Патрик
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Переводчик: С. Фрідріх
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Парфуми». Краткое содержание книги:
Герой роману Жан-Батіст Гренуй відверта потвора, яку автор порівнює з кліщем: «…він був такий живучий, як витривала бактерія, і невибагливий, як кліщ, що сидить на дереві, існуючи завдяки одній крихітній краплині крові, яку здобув кілька років тому». І справді, він не тільки не мав особливого таланту, але — що значно гірше — не мав моральних засад, не мав совісті, не жалів нікого й не цінував чужого життя. Звичайно від такої людини усі намагаються триматися якнайдалі. Але що як він їм стає потрібним? Гренуй, не мавши власного запаху, тонко розпізнавав чужі і навіть умів їх компонувати, створюючи чудові парфуми без усяких рецептів. Це було справжнє мистецтво, яким він оволодів. Здавалося б, це прекрасно, бо людина, яка володіє мистецтвом, заслуговує на визнання. Проте не Гренуй. Ним керувала зовсім не любов до мистецтва і не любов до людей. Він ненавидів усіх і того ж часу жадав їхнього визнання. Створивши особливі парфуми, здатні викликати любов до нього, він насолоджувався запахом, якого насправді не мав. Але натовпу було все одно. Перед ними стояв чоловік, засуджений за численні вбивства молоденьких дівчат, запахи яких він вкрав. Він був справжнім монстром, уособленням зла, але вони шаленіли через любов до нього, не розрізняючи митця-злочинця і мистецтва, яке він уособлював…
На початку березня він зібрав свої речі й пішов геть, тишком-нишком, одного раннього ранку, тільки-но відчинились ворота, одягнений у непримітний коричневий сюртук, який напередодні придбав у лахмітника, та перекошений капелюх, що наполовину прикривав його обличчя. Ніхто його не впізнав, ніхто не побачив і не помітив, бо в цей день він навмисне відмовився від своїх парфумів. І, коли маркіз ополудні наказав почати розшуки, сторожа присягалася, що хоч і бачили вони багатьох різних людей, які виходили з міста, але ні в якому разі не того відомого печерного чоловіка, на якого вони обов'язково звернули б увагу. Тоді маркіз пустив поголос, нібито Гре-нуй залишив Монпельє з його дозволу, аби поїхати до Парижа в сімейних справах. Проте в глибині душі він дуже розсердився, бо мав намір зробити з Гре-нуєм турне через усе королівство, аби завербувати прихильників для своєї флюїдальної теорії.
Через якийсь час він знову заспокоївся, оскільки його слава поширилася і без турне, майже без будь-яких зусиль з його боку. В «Журналь де саван» і навіть у «Кур'єр де ль'Ероп» з'явилися довгі статті про fluidum letale, і з усіх усюд почали їхати до нього летально отруєні хворі з надією вилікуватися. Влітку 1764 року він заснував першу «Ложу вітального флюїду», яка налічувала в Монпельє 120 членів, а також організував філіали в Марселі та Ліоні. Потім він вирішив перескочити до Парижа, аби звідти завоювати своїм ученням увесь цивілізований світ, але спочатку для пропагандистської пштримки свого походу він хотів зробити якийсь флюїдальний подвиг, що затьмарив би зцілення печерної людини й інші експерименти. І на початку грудня він очолив експедицію безстрашних адептів на пік Канігу, який знаходився на тому ж меридіані, що й Париж, і вважався найвищою горою Піренеїв. Цей вчений муж, що стояв на порозі старості, звелів винести себе на вершину заввишки 2800 метрів з метою перебування там протягом трьох тижнів на найчистішому, найсвіжішому повітрі, аби, як він сам про це привселюдно заявив, на Різдво знову зійти вниз міцним двадцятирічним юнаком.
Адепти відмовилися йти далі за Верне — останнє людське поселення біля підніжжя страшної гори. Проте маркіза ніщо не могло зупинити. Скинувши з себе одяг у крижаний холод, голосно й завзято щось викрикуючи, він сам почав сходження. Остання згадка про нього — це його силует з екстатично піднятими до неба руками, що з піснею зникав у хуртовині.
В ніч перед Різдвом учні даремно чекали на повернення маркіза де ля Тайяд-Еспінасса. Він не повернувся ані старцем, ані юнаком. І раннього літа наступного року, коли найвідважніші подалися на пошук й викарабкалися на все ще засніжену вершину піка Канігу, вони не виявили там жодного сліду — жодного шматка одягу, жодної частки тіла, жодної кісточки.
Звичайно, це не зашкодило його вченню. Навпаки. Незабаром народилася легенда, що на самісінькому верхів'ї гори він поєднався з вічним вітальним флюїдом, розчинив себе в ньому і відтоді невидимий, але вічно молодий ширяє над Піренеями, і той, хто туди підніметься, довіриться йому, протягом року буде позбавлений усіх хвороб і процесу старіння. Аж до кінця XIX сторіччя кілька медичних кафедр захищали флюїдальну теорію Тайяда, а багато окультних товариств застосовували її терапевтично. І в наші дні з обох боків Піренеїв, а саме в Перпіньяні та Фіге-расі існують таємні тайядівські ложі, які збираються раз на рік, щоб піднятися на пік Канігу.
Там вони розпалюють велике вогнище, нібито з приводу сонцестояння і на честь святого Йоана, а насправді, щоб ушанувати свого Майстра Тайяд-Еспінасса та його великий флюїд і щоб здобути вічне життя.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Якщо для його першої подорожі Францією Гре-нуєві знадобилося сім років, то другу він проробив за неповних сім днів. Гренуй уже не уникав гамірних міст і велелюдних вулиць, не шукав обхідних доріг. Він мав запах, мав гроші, тож вірив у власні сили й поспішав.
Увечері того ж дня Гренуй дістався до Гро-дю-Руа, маленького портового містечка на південний захід од Ег-Морта, звідки вантажне судно перевезло його в Марсель. Там, не виходячи з гавані, він пересів на інше судно, яке пливло на схід. Двома днями пізніше Гренуй був у Тулоні, ще за три дні — в Канні, а далі пішов стежкою пішки геть від берега на північ, у бік недалеких пагорбів.