Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
— Звичайно, я. За годину чекатиму на вас тут, у вестибюлі готелю. Напосядьте на Рамоні так, щоб він не зволікав.
«Безумовно, Фред саме та людина, яка найліпше зможе виконати в Німеччині покладені на нього обов’язки, — міркував, сидячи в машині, Нунке. — Він ініціативний, швидко орієнтується в обстановці, а що надто гонористий, то це навіть краще. Такі люди легко завойовують авторитет, отже, й довіру. Саме те, що нам треба в нових умовах».
А Гончаренко у цей час не думав ні про Нунке, ні про ті нові обов’язки, які той збирається на нього покласти, навіть про смерть Вайса.
Маріанна зустріла Григорія насторожено, і він боявся, що не зможе подолати її мовчазного опору, що його спроба вивести її з стану прострації нічого не дасть.
«Вона ховається в свою скорботу, мов у м’який кокон. Своєю зайвою делікатністю батьки ще більше затуляють її. Треба пробитися крізь цей заслон, хай навіть їй буде боляче».
— От що, Маріанно, — змінивши приязний тон на чемно холодний, Григорій підвівся, — я прийшов не лише передати цього конверта від Рамоні, а й для того, щоб попрощатися. Завтра мені доведеться виїхати з Рима. Не приховую: сподівався поговорити з вами по-щирому, а тепер це бажання зникло. Я не терплю вигаданих трагедій!
— Вона стала б справжньою, якби не втрутилися ви, — несподівано гостро обізвалася дівчина.
— Навпаки, ще фальшивішою. Бо життям сплачують за справжні цінності. Велику любов. Порятунок іншої людини. Високу ідею… А коли його жбурляють під ноги знічев’я, воно і саме знецінюється. Яка ж у цьому трагедія?
Розмова з Маріанною тривала набагато довше, ніж передбачав Григорій. Коли він зайшов у вестибюль готелю, Нунке вже почав нервувати.
Ми марнуємо час, Фред! — не втримався він від докору. — З телеграмою все гаразд, господині готелю її відніс спеціальний посильний. Можна діяти. Коли я дізнаюсь про результати?
— Не думаю щоб це забрало багато часу. Ви будете в себе?
— Так. Рамоні запрошував на обід, та я послався на втому, домовились зустрітися ввечері. Утрьох. Так що відповідно плануйте свій час.
Господиню готелю, де зупинився Вайс, певно, цілком задовольнила одержана телеграма. Принаймні зайвих запитань Григорію вона не ставила, провела його в кінець коридору на першому поверсі і відімкнула двері крайньої кімнати.
— Пробачте, в номері, мабуть, задуха. Ми не відчиняли вікон, самі розумієте: перший поверх. Якщо ви дозволите…
— Ні, ні, не турбуйтесь. Я пробуду тут недовго.
— Тоді я піду приготую рахунок.
Кілька сорочок і зміна білизни лежали в шафі. Під ними ж Григорій знайшов і ключ від шухляди стола. Якщо її замкнено, то документи мусять бути там.
Вони справді лежали в шухляді, дбайливо складені в дешевенькому гаманці. Поруч валялася записна книжка. Григорій поклав її в одну кишеню піджака, гаманець з документами — в іншу. Хотілося швидше вийти з номера. Спровокувавши Вайса на поїздку в Донго, Григорій хотів лише розв’язати собі руки, і коли той загинув, вважав це закономірним кінцем його мерзенного життя. Воєнний злочинець дістав по заслузі. Проте торкатися речей покійного Гончаренкові було неприємно.
Замкнувши номер, Григорій відшукав господиню пансіонату і вручив їй ключа. Та, в свою чергу, подала рахунок.
— Якщо я додам оцю купюру, чи зможете ви відправити речі синьйора Вайса за такою адресою? — Гончаренко навмання написав назву першого іспанського містечка, що спала йому на думку,? Без вулиці й номера будинку, просто «до запитання».
Григорій знав: пакет «до запитання» лежатиме на поштамті не менш ніж півроку. За цей час справа закриється.
— Звичайно. Такі послуги своїм постояльцям ми робили не раз.
— Побажаю вам усього найкращого, синьйоро, і спасибі за люб’язність!
— О, це наш обов’язок! Всього вам доброго, синьйор!
Ця процедура забрала не більше десяти хвилин. Можна було не поспішати вертатись у готель до Нунке. Вже досить добре обізнаний з географією міста, Григорій звернув у бічну вуличку і вийшов у невеличкий сквер. У денні години тут бувало малолюдно, Кілька матерів з малечею, бабуся з нескінченним в’язанням у руках, двоє стариків що вигрівали проти сонця свої ревматичні кості, у найвіддаленішому куточку — парочка закоханих.
«На цьому маленькому п’ятачку ніби замикається коло людського життя, — з сумом подумав Гончаренко, — всі сходинки: від немовляти аж до глибокої старості…» Та сум його вмить розвіяв веселий галас, знятий дітлахами. Мов зграйка живих горобчиків, вони розсипалися по доріжках скверу. Одні, цвірінькаючи, длубались у піску, інші, спурхнувши, летіли далі, вимахуючи рученятами, наче крилами, щоб за хвилину знов присісти біля якогось новознайденого дива: комахи з червоною спинкою у дрібних чорних крапочках, перекинутого догори ногами жука, квітки, повз яку вони пробігали не один раз, сьогодні відкрили її для себе вперше. «Ні, життя не замикається в колі, воно звивається вгору спіраллю, і ось їм летіти вперед і вище. А тобі судилося розчищати для їхнього льоту шлях…»