Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Европейська шляхта виховувалася на великій спадщині старовинних Еллади та Риму. Европейська шляхта знала і розуміла грецьких, римських, християнських філософів. Мала і розуміла ідеї морального обов’язку, чести, права, ідею боротьби за свободу і гідність, ідею життєвої мети і т. п. З тих ідей, з того світогляду зродилася і виросла в Европі ідея лицарства. Створилася окрема класа, окремий стан лицарів, людей, що присвячували своє життя боротьбі за вищі ідеї (напр., поширення християнства, визволення гробу Господнього тощо), а між ними й ідеї служити своїй нації, своїй державі (королеві). Лицарі зорганізувалися в лицарські ордени, метою яких було шукати нагод прислужитися батьківщині чи ідеї. Як знаємо, один з найкращих представників європейського лицарства, високоосвічений (скінчив університет в Европі) наш князь Дмитро Вишневецький саме на тих ідеях заснував в XVI ст. наш славний лицарський орден — Запоріжжя.
Геть у цілком протилежних умовах зароджувалася і виростала шляхта московська. Вона почала була народжуватися з нащадків наших українських дружинників, які колись із своїми князями зайшли до Московщини, але їх було надто мало, а головне, вони не мали часу вирости на окрему класу, бо скоро вся Москвщина опинилася в Татарській державі і під азіятськими культурними впливами.
Татари належали до мисливсько–кочового культурного кола, і їхня філософія та світогляд були цілком протилежні в багатьох аспектах світоглядові та філософії європейського лицарства (тямки: особистої гідности, гідности жінки, права особи, свободи, чести, святости слова і т. п.).
Відрізана від європейських культурних впливів дика Московщина попала під непереможний (для тих дикунів) вплив татарської філософії життя і світогляду і за 300 років співжиття з татарами твердо їх засвоїла. З причин, про які ми вже згадували, татарський духовий вплив був надзвичайно сильний; такий сильний, що навіть християнство не могло його побороти, попри героїчні зусилля єпископів–українців в Московщині. Навіть Московська Церква духово потатарщилася.
У татарському світогляді не було місця для ідей європейського лицарства, тому і в реальному житті не було місця для чого–небудь подібного на лицарський стан, лицарський орден, на справжню шляхту. Тому–то московське «дворянство» не могло стати шляхтою в європейському розумінні цього слова і, справді, ніколи шляхтою не було. Московські дворяни були такими же підлими рабами, як і їхнє простолюддя, з таким же примітивно–дикунським світоглядом, як і воно. Це віддзеркалилося і в самій назві «дворянство» (термін «благородство» занесли до московської мови українці, і то аж у XIX ст.).
Найвищим і єдино зрозумілим ідеалом життя є для дикуна нажертися, напитися, мати самицю і не працювати. Цей дикунський ідеал життя був і донині є найвищим ідеалом цілої московської нації. Цей ідеал (нажертися, а не працювати) разом з інстинктовою жадобою дикуна нищити все вище за нього (бо у всім вищім він чує небезпечну для нього силу) є основою московського імперіялізму. Саме це, а не патріотизм, не жадоба слави, розвитку, добробуту, осягів, величі нації чи держави. Це і виявилося аж надто яскраво в московському дворянстві.
Одержавши землю з кріпаками як винагороду за службу державі, московське дворянство від першопочатків Московської державности всіми силами і вперто намагалося скинути з себе ту державну службу, той обов’язок, за який, власне, і одержали землю.
Воєвода Посошков у своєму рапорті («А ратнам павєдєніі») до міністра Головіна ще в 1701 році гірко нарікає на боягузтво, нездарність дворян для війська. Він пише, що дворяни у війську думають не про те, як побити ворога, але молять Бога, щоб Він післав їм легку рану і поміг втекти додому. Заводячи примусову освіту для дворянства (від якої вони втікали), Пьотр І, щоб їх заохотити до освіти, обіцяв — офіційним указом — не брати до державної служби тих, хто скінчить школу. (Чи можна знайти десь у світі подібний курйоз?). Дворянство посадило Єкатєріну II на трон, і Єкатєріна нарешті звільнила дворянство від обов’язку служити державі, ба навіть від обов’язку платити державні податки.