Сутінки

Я розмерзлася тільки потому, як у голові трохи пояснилося. Незграбно виповзла з машини; для того, щоб випростатися, довелося вхопитися за дверцята. Здається, він хихотнув мені вслід, та звук був настільки тихий, що я не заприсяглася б.

Едвард почекав, доки я, перечіплюючись, добреду до вхідних дверей, потім я почула, як неголосно запрацював двигун, і озирнулася, щоб побачити, як зникає за рогом сріблясте авто… Як надворі холодно! — дійшло до мене.

Я автоматично дістала ключ, відімкнула двері й зайшла в дім.

— Белло? — покликав Чарлі з вітальні.

— Так, тату, — пішла я показатися йому. По телевізору йшов бейсбольний матч.

— Ти рано повернулася.

— Хіба? — здивувалась я.

— Ще й восьмої нема, — сказав він. — То як, повеселилися з дівчатами?

— Так, ми не сумували, — голова пішла обертом, коли я намагалася пригадати, як, власне, мав би минути той вечір. — Вони придбали класні сукні.

— А ти як?

— Трохи стомилася. Довелося багато побігати.

— Ну, тоді варто піти полежати, — голос у Чарлі був стривожений. Цікаво, який у мене зараз вигляд?

— Спершу я маю зателефонувати Джесиці.

— Хіба не вона привезла тебе додому? — здивовано запитав він.

— Вона, але я залишила куртку у неї в машині. Хочу нагадати їй, щоб не забула принести її завтра у школу.

— Принаймні дай їй шанс спочатку доїхати додому.

— Обов’язково, — погодилась я.

Попрямувала на кухню і впала у крісло, виснажена до нестями. Світ на повному серйозі обертався перед очима. Цікаво, невже таки не вдасться оминути шокову стадію? Не розкисати, наказала я собі.

Як грім із ясного неба задзвонив телефон. Я здригнулася і схопила слухавку.

— Слухаю, — сказала я, затамувавши подих.

— Белло?

— Привіт, Джес, я саме збиралася тобі подзвонити.

— Ти вже вдома? — у її голосі почулося полегшення і… здивування.

— Так. Я забула у тебе в машині куртку. То принесеш її завтра?

— Звичайно. Розкажи мені, що трапилося! — висунула вона контрвимогу.

— М-м-м, завтра, на тригонометрії — згода? Джес виявила кмітливість.

— Там твій тато?

— Ага, так.

— Добре, поговоримо завтра. Бувай! — її голос аж тремтів від нетерплячки.

— Бувай, Джес.

Я повільно пішла нагору сходами, досі перебуваючи у стані важкого ступору. Механічно робила те, що й кожного вечора перед сном, літаючи думками далеко, не звертаючи уваги на свої дії чи рухи. Лише опинившись у дýші — загаряча вода обпекла шкіру, — я збагнула, як замерзла. Кілька хвилин голосно цокотіла зубами, перш ніж киплячим бризкам вдалося повністю розслабити задерев’янілі м’язи. Потім я стояла під душем, занадто стомлена, щоб рухатися, поки не вибігла вся гаряча вода.

Я почвалала до себе, дбайливо загорнувшись у рушник у спробі втримати тепло від ванни. Бр-р-р, не хочеться, щоб поверталися болісні дрижаки. Я хутко перевдяглася на ніч і залізла під ковдру, скрутившись клубочком і обійнявши себе руками, щоб зігрітися. Кілька разів я починала тремтіти від холоду.