Сутінки

— Це не кінець, це початок, — ледь чутно не погодилась я.

— Воно того не варте, — сумно сказав він.

— Пам’ятаєш, ти колись говорив, що я не бачу себе збоку? — запитала я, підіймаючи брови. — Мушу сказати, ти страждаєш на подібну сліпоту.

— Я знаю, хто я.

Я зітхнула. Його невеселий настрій перейшов на мене. Він стиснув губи, очі дивилися просто в душу. Довгу мить Едвард роздивлявся моє обличчя.

— Отже, ти готова? — запитав він.

— М-м-м, — хапнула я ротом повітря. — Так? Він посміхнувся, повільно схилив голову, холодні губи торкнулися моєї шкіри між підборіддям і вушком.

— Просто зараз? — прошепотів він, від подиху на шию повіяло холодом. Я мимоволі затремтіла.

— Так, — прошепотіла я, не залишивши голосу шансів зламатися. Коли Едвард думає, що я блефую, то на нього очікує розчарування. Рішення ухвалене, у мене не залишилось сумнівів. Байдуже, що тіло тверде як дошка, руки стиснулися в кулаки, дихання уривчасте…

Він зловісно хихотнув, відхилився. На його обличчі не було розчарування.

— Невже ти справді повірила, що я так легко здався? — сказав він. Крізь насмішку забриніла кисла нотка.

— Дівчата завжди мріють. Брови злетіли вгору.

— Ось про що ти мрієш? Стати чудовиськом?

— Не зовсім, — сказала я. Вибраний ним тон змусив мене насупитися. Справді чудовисько. — Переважно я мрію про вічність поруч із тобою.

Едвардів вираз змінився, пом’якшав, посмутнів через ледь відчутний біль у моєму голосі.

— Белло, — його пальці легенько обвели контур моїх губ. — Я залишуся з тобою — хіба цього не досить?