Сутінки

— Чому ти не чуєш мене, як гадаєш? — поцікавилась я. Едвард поглянув на мене своїми загадковими очима.

— Не знаю, — шепнув він. — Єдине, що спадає на думку, — можливо, твій розум працює не так, як у інших. Наче твої думки на коротких хвилях, а моя станція ловить тільки довгі, — він радісно вишкірився, задоволений порівнянням.

— Мій мозок працює неправильно? Я — виродок?

Його припущення не на жарт мене зачепило, вірогідно, тому що поцілило прямісінько в яблучко. Я завжди підозрювала, що не така як усі; підтвердження цього з інших вуст збентежило мене.

— Я чую голоси, а ти переймаєшся, що ти виродок, — розсміявся Едвард. — Не бійся, це лише теорія, — він ураз посерйознішав. — Що повертає нас до наших баранів.

Я зітхнула. Як почати?

— Хіба ми не залишили недомовки в минулому? — ласкаво нагадав він.

Я вперше за час розмови відірвала погляд від його обличчя, намагаючись дібрати слова. І випадково поглянула на спідометр.

— Нечиста сила! — заверещала я. — Зараз же пригальмуй!

— Що трапилося? — здивувався Едвард, але швидкості не зменшив.

— Ти женеш зі швидкістю сто миль на годину! — досі кричала я. Перелякано стрельнула оком у вікно. Там було темно й нічого не видно, крім невеликого шматка дороги попереду, вихопленого з пітьми блакитнуватим сяйвом фар. Ліс на узбіччі підіймався чорною стіною — чорною сталевою стіною, якщо ми злетимо з траси на такій швидкості.

— Охолонь, Белло! — закотив очі Едвард, не зменшуючи швидкості.

— Ти хочеш нас убити? — не вступалась я.

— Ми не потрапимо в аварію. Я спробувала стримати емоції.

— Куди ти так поспішаєш?

— Я завжди так їжджу, — криво всміхнувся він, обертаючись до мене.

— На дорогу, на дорогу дивися!

— Белло, я ніколи не потрапляв ув аварію, мене жодного разу не штрафували, — вишкірився він, постукавши себе по лобі. — Вбудована система «Антирадар».

— Ой, смішно! — закипіла я. — Чарлі — коп, пам’ятаєш про це? Повага до правил дорожнього руху в мене у крові. Звісно, тобі що коли «вольво» перетвориться на гармошку, поцілувавшись із деревом, ти підеш додому пішки!

— Можливо, можливо, — визнав він, коротко хихотнувши. — А ти — ні, — зітхнув він; я з полегшенням помітила, як стрілка на спідометрі поступово поповзла вниз і завмерла на позначці «вісімдесят». — Задоволена?

— Майже.

— Терпіти не можу їздити повільно, — пробурмотів він.

— Це повільно?!

— Гадаю, час зав’язувати із коментарями щодо мого водіння, — відрізав він. — Між іншим, я досі не почув останньої версії.

Я прикусила губу. Едвард подивився на мене; у медових очах несподівано забриніла ніжність.