Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
Коли вони пішли, черниця допомогла мені підвестися; я скупався, одягнувся, випив чашку бульйону. Я не бажав вести битву в образі хворого діда, якого супротивник милує з жалю і бере під свою ласку.
Коли мої діти повернулися, перед ними була інша людина, яка вже не будила до себе жалощів. Я прийняв ліки, що полегшують приступи, і сидів у кріслі випростаний; я завжди почуваю себе ліпше, коли не лежу.
Юбер переодягся у візитку, а Женев'єва загорнулася в старий материн халат.
— Я нічого не маю чорного, нічого надіти…
Обоє сіли проти мене, сказали співчутливі слова для годиться.
— Я багато передумав… — почав Юбер.
Він дбайливо підготував свою промову. Говорив так пишно, ніби виступав на зборах акціонерів, зважуючи кожне слово і старанно уникаючи всього, що могло викликати сутичку:
— Сидячи біля узголів'я матері, я все думав, зазирав у своє сумління, спробував змінити свій погляд на наші чвари і поставити себе на твоє місце. Ми бачили в тобі батька, якого переслідує невідчепна думка позбавити своїх дітей спадщини, і в моїх очах це робило наше поводження законним чи принаймні вибачливим. Але ми дали тобі моральну перевагу над нами своєю нещадною боротьбою і своєю…
Він затнувся, добираючи слово, і я стиха підказав:
— Своєю підлою змовою.
Навіть вилиці в нього зашарілися. Женев'єва скипіла:
— Чому ж «підлою»? Ти куди дужчий за нас…
— Годі-бо! Тяжко хворий дід проти цілої зграї молодих вовків…
— Тяжко хворий дід, — відказав Юбер, — у такій родині, як наша, має багато привілеїв: він не виходить із своєї кімнати, а проте завжди насторожі, стежить за всіма, узнає звички кожного члена сім'ї і з усього здобуває користь для себе. На дозвіллі, не кваплячись, обмірковує самотою страшні удари і готується здійснити свої наміри. Він усе знає про інших, вони ж нічого про нього не знають. Йому відоме місце, де краще підслуховувати чужі розмови. (Я не міг утриматися від посмішки, тоді й Юбер посміхнувся). Авжеж, — провадив він, — у своїй родині люди завжди поводяться необачно. Сперечаючись, підвищують голос, розмовляють голосно і навіть кричать, самі того не помічаючи. Ми надто покладались на грубі стіни нашого дому, забуваючи, що мостовини в ньому все-таки тонкі. Та й вікна часто бувають розчинені.
Ці натяки трохи послабили напружену розмову. Юбер перший вернувся знов до серйозного тону:
— Я припускаю, ти зміг вважати нас винними перед тобою. Правда, я вже казав, мені легко послатися на своє право на самооборону, але не варто сперечатися, підливати масла в огонь. І я не шукатиму, хто був призвідцем сумної цієї війни. Я навіть згоден стати на захист винного. Але ти повинен зрозуміти… — Він підвівся, протер скельця окулярів. Очі його кліпали, обличчя було вимучене, щоки позападали. — Ти повинен зрозуміти, що я боровся в ім'я честі нашої сім'ї й майбутнього своїх дітей. Ти не можеш собі уявити наше становище. Ти людина минулого сторіччя, ти жив у казкову добу, коли обачна людина могла робити ставку на надійні цінності. Я, звісно, розумію, ти завжди бував на висоті: ти, скажімо, раніше за всіх бачив близьку бурю і встигав вчасно реалізувати цінні папери… Але ти виявляв таку прозірливість лише тому, що перестав вести діла, треба прямо сказати, перестав вести всякі діла! Ти міг спокійно обдумувати ситуацію, все обміркувати й робити, як тобі заманеться, ти був сам собі пан, не те що я, зв'язаний кругом… Удар був надто несподіваний… Ніхто не встиг дати собі раду… Уперше трапилося, що затріщало все гілля разом. Нема за що вхопитися, нема на що спертися…
З якою тривогою він повторював: «Нема за що… нема на що…» Як далеко він зайшов? Скільки заборгував? Може, він уже йде на дно і борсається, намагаючись випливти? Злякавшись, що забагато сказав, він опанував себе і почав виголошувати прийняті в таких випадках загальники: повоєнний стрімкий розвиток техніки, перевиробництво, криза споживання… Мене не обходило, що саме він каже, але я пильно придивлявся до нього і бачив, що він сповнений неспокою. І саме в ці хвилини я зауважив, що ненависть моя вмерла, минулося бажання мститися. Може, все це вмерло вже давно. Я сам розпалював свою лють, ятрив свої виразки. Але навіщо ж спростовувати очевидність? Дивлячись на свого сина, я спізнав складне почуття, де переважала цікавість. Одне моє слово — і в душі цього нещасного не залишилося б і сліду від турботи, жорстокої муки й жаху… і як це все здавалося мені дивним! Подумки я бачив перед собою своє багатство, багатство, в якому, як мені гадалося ще зовсім недавно, полягало все моє життя; багатство, яке я марно намагався подарувати, збутися, але яким навіть не міг вільно розпоряджатися! А тепер я вже не відчував ніякого потягу до цього багатства, більше того, воно перестало мене цікавити і ніби зовсім мене не обходило. Юбер, замовкнувши, пильно придивлявся до мене крізь окуляри. «Що там ще батько затіває? Який удар готується нам завдати?» Губи його вже кривилися в болісній гримасі, він одкинувся назад і звів руку, як дитина, налякана близькою прочуханкою. Він боязко промовив: