Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
Сьогодні нікого не здивує, якщо в бістро сидить добре вдягнений стариган. Я нарізав шматок білястого кролячого м'яса і дивився, як, випереджаючи одна одну, котяться дощинки на шибці; потім намагався прочитати ім'я власника, написане по той бік вітрини. Дістаючи з кишені хусточку, я намацав рукою пакет з листами. Надів окуляри і розкрив навмання першу телеграму: «Похорон мами завтра двадцять третього липня о дев'ятій годині церква Сен-Луї.» Її послано вранці цього ж дня, а дві інші позавчора, з проміжками у кілька годин. В одній стояло: «Мамі все гіршає вертайся». В другій: «Мами не стало». Всі три підписані Юбером.
Я зібгав телеграми і снідав далі, поглинутий одною думкою: чи стане мені сили сісти сьогодні ввечері на поїзд. Кілька хвилин я думав лише про це, і раптом виникло інше почуття: подив, що я пережив Ізу. Бо ж це я мав би померти. Геть усі, а я й поготів, були певні: я помру перший. У своїх планах, викрутах, змовах я мав на гадці ті дні, що потягнуться після моєї смерті, вже недалекої. Ні я, ні мої родичі не мали тут навіть найменших сумнівів. Моя дружина завжди ввижалася мені вдовою в жалобі, що заважало їй відчинити вогнетривку шафу. Раптовий переворот у всесвіті вразив би мене не більше, ніж ця смерть. Але попри все, в мені вже озвалася ділова людина, я зважував ситуацію і прикидав, яку перевагу може вона мені дати в боротьбі з ворогами. Он які почуття хвилювали мене до тієї хвилини, як рушив поїзд.
А тоді ввійшла в гру уява: вперше я побачив подумки Ізу на смертній постелі і почав думати, що коїлося біля неї вчора і позавчора. Згадав детально обстанову в її калезькій кімнаті (я не знав, що вона померла в Бордо). І прошепотів: «Тепер вона лежить у домовині…» — і спізнав якусь малодушну полегкість. Але як же мені поводитися? Що почувати, ловлячи на собі пильні й ворожі погляди дітей? Питання уже розв'язано. Приїхавши, я, звичайно, зляжу, і всі клопоти таким чином буде усунуто. Я не можу бути на похороні: мені тепер ледве ставало сили дістатися до вбиральні. Така кволість мене не лякала: Іза померла, отже, мені ще не скоро помирати, я пропустив свою чергу. Але я боявся приступу в вагоні, тим паче, що їхав сам у купе. На вокзалі мене, звісно, зустрінуть (я дав телеграму), певне, вийде Юбер…
Ні, зустрічав мене не він. Як мені полегшало на душі, коли переді мною раптом виринула гладка, розпухла від безсоння Альфредова пика! Побачивши мене, він перелякався. Я мусив спертися на його руку і не міг без його допомоги сісти в машину. Був дощовий ранок, місто здавалося таким смутним, коли ми їхали повз різниці й казарми. Мені не довелося й розпитувати: Альфред сам розповів про все, якнайдокладніше змалював, в якому саме куточку саду Іза впала непритомна: поблизу оранжереї, біля пальмового гаю; розповів, як її перенесли до аптеки, як потім нелегко було занести важке тіло на другий поверх, до спальні, як пустили їй кров, зробили пункцію… їй стався крововилив у мозок; цілу ніч вона була непритомна, знаками кликала мене, дуже довго кликала, а потім задрімала, саме тоді, як прийшов священик соборувати її.
— Але вона перед тим причащалася…
Альфред хотів покинути мене на ґанку, вже задрапованому чорним крепом, і поїхати далі під тим приводом, що він може не встигнути переодягнутися на похорон. Але хоч-не-хоч довелося йому допомогти мені вийти з машини і піднятися надвірними сходами. Я не впізнав нашого передпокою. Стіни затягнені чорним, гора квітів посередині, і довкола палає сила-силенна свічок. Я примружився. Все було чуже, химерне, як уві сні. Нерухомо стояли дві черниці, певне, виряджені похоронною конторою разом з усім гамузом. Від цієї маси крепу, квітів і вогнів йшли на другий поверх до буденного життя звичайнісінькі сходи з потертим килимком.