Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
Женев'єва обняла мене за плечі і знову посадила в крісло.
— Не треба, тату… Не треба зараз… Побалакаємо потім, коли будемо бадьоріші. Благаю тебе іменем матері… Вона ж іще тут, лежить у домовині…
Юбер, пополотнілий, приклав палець до вуст: зайшов розпорядник церемонії зі списком тих осіб, що мають іти за катафалком. Я підвівся і ступив кілька кроків. Я захотів іти сам і, заточуючись, рушив до порога; діти й онуки розступилися переді мною. Я насилу добрався до кімнати, де лежала померла, і вклякнув з молитвою.
Тут наспіли Женев'єва і Юбер, підхопили мене попід руки й повели. Я не пручався. Дуже важко було підніматися нагору сходами. Одна з черниць погодилася побути біля мого ліжка, поки йде похорон. Уже відходячи, Юбер, ніби між нами нічого й не сталося, спитав, чи добре він зробив, що вніс до списку похоронного почту старшину колегії адвокатів. Я одвернувся до вікна, мокрого від дощу, і не відповів.
Уже чувся тупіт ніг. Мабуть, усе місто прийде віддати останню шану. З ким ми тільки не зв'язані з боку Фондодежів! А з мого? Суд, банки, діловий світ… Я спізнав блаженство людини, виправданої перед судом, чию безневинність визнано. Я звинувачував своїх дітей у брехні, вони не зважувалися заперечувати своєї вини. Поки дім увесь гудів, ніби відбувався якийсь чудний бал без музики, я змушував себе думати лише про їхній злочин: це через них я не попрощався з Ізою… Але хоч як я підострожував свою задавнену ненависть, від цього їй, ніби в загнаного коня, не прибувало сили. Чи то з якогось фізичного розслаблення, чи то з утіхи, що останнє слово зосталося за мною, не знаю чого, але я полагіднів.
До мене вже не долітало святе поспів'я, затихло, даленіючи, голосіння, і нарешті по всій нашій великій кам'яниці запанувала така сама глибока тиша, як у Калезі. Всі її мешканці пішли проводжати Ізу. Вона потягла за своїм катафалком усіх слуг. У домі зосталися тільки я та черниця; сидячи коло мого узголів'я, вона перебирала чотки й дочитувала молитви, початі при домовині небіжчиці.
У тиші я знову відчував скорботу вічної розлуки, непоправної втрати. Знов у мене защеміло в грудях, бо тепер уже запізно, ми нічого з Ізою одне одному не скажемо. Я сидів на ліжку, підпертий подушками, щоб легше дихалося, і оглядав кімнату, обставлену меблями стилю Людовіка Тринадцятого, що ми з Ізою вибрали в Бардьє в день наших заручин, — усі ці речі довго стояли в її кімнаті, поки не перейшла до неї в спадщину материна обстанова. На цьому ліжку, на цьому самому ліжку мовчки ми таїли образу одне на одного…
До мене зайшли тільки Юбер і Женев'єва, решта залишилися в коридорі. Я зрозумів, що їм дуже незвично бачити моє обличчя, залите слізьми. Вони постояли біля мого узголів'я, брат і сестра: він виглядав химерно — у вечірньому фраку опівдні, а вона — як вежа, задрапована чорним крепом, тільки носовичок білів, а з-під відкинутої вуалі виглядало кругле й червоне від сліз обличчя. Горе зірвало з усіх нас звичну личину, і ми не впізнавали одне одного.
Вони спитали, як я почуваю себе, Женев'єва сказала:
— Майже всі проводили аж до кладовища: її дуже любили.
Я почав розпитувати, що було перед тим, як Ізу вразила апоплексія.
— Вона все нарікала, що нездужає… може, в неї було передчуття, бо напередодні поїздки в Бордо вона цілий день провела в своїй кімнаті, все щось перебирала, спалила купу листів у каміні… Ми навіть думали, що в димарі сажа загорілася…
Я урвав її. Meнi майнула думка… Як це я раніше не здогадався?
— Як ти гадаєш, Женев'єво, мій від'їзд міг тут щось важити?
Вона вдоволено відповіла, що, звичайно, це було для мами дуже прикро.
— Але ви їй нічого не сказали… ви не повідомляли її про те, що вам пощастило довідатися…
Вона запитально глянула на брата: чи можна показати, що вона зрозуміла, про що йдеться? Я, певне, скорчив дику гримасу, вони обоє перелякалися, і, поки Женев'єва допомагала мені сісти зручніше, Юбер квапливо мовив, що мама занедужала тижнів через два після мого від'їзду, отож вони поклали собі нічого їй не казати про наші сумні чвари. Чи ж правду він сказав? Він додав деренчливим голосом:
— Якби ми піддалися спокусі й розповіли їй про це, то перші були б винні…
Він одвернувся, і я побачив, що плечі в нього тремтять. Хтось прочинив двері і спитав, чи скоро нарешті сядуть до столу. Я почув голос Філі:
— А що ж тут такого? Я не винен… У мене просто живіт запався з голоду.
Женев'єва крізь сльози спитала, що мені подати їсти. Юбер пообіцяв прийти після сніданку: ми все з'ясуємо, раз і назавжди, якщо мені стане сили вислухати його. Я кивнув головою.