Списоносці

— Чи не образив я пана абата? Якщо так, то найпокірніше прошу прощення…

Але Крістич не відповів. Махнув тільки рукою, щоб я залишив його.

Кілька днів абат не розмовляв зі мною. Я ніяк не міг збагнути, чому це він образився на мене. Але розмови з ним не починав, хоч хотів уже взятися до роботи. Я вивчав своє оточення, його настрої, місцеві звичаї. Семінарію відвідували багато слухачів університету і гімназистів-старшокласників, які ходили туди не зміцнювати свою віру, а — я незабаром довідався — як члени студентського товариства «Нова Хорватія». Цікавився всім, усе запам'ятовував, але діяв обережно, щоб не викликати підозри. Вже став звикатися з думкою, що сербська контррозвідка знає про мій перехід і стежить за кожним моїм кроком. Частина церковників та й народ, звичайно, були прихильниками незалежності Хорватії. Завдання починало мені подобатись. Абат, здається, не помічав мене. Не втручався в моє життя, його навіть не цікавило, як іде моя робота. Це насторожувало, але я не говорив нічого.

У секретаріаті працював молодий попик Антон. Скромний, худенький чоловічок з мрійливими очима, його блакитні очі, запалі щоки, бліде обличчя дуже нагадували середньовічних святих. Я часто розмовляв з Антоном. Разом ми ходили по Загребу, він знайомив мене з визначними місцями. Батьки Антона були бідними селянами.

… Одного сонячного травневого дня, після обіду, ми пішли прогулятися по місту. Абат Крістич уже третій день був у Белграді, тому Антон міг приділити мері більше часу. Ми оглянули університет. Мій молодий приятель розповів, що його заснував ще угорський король святий Ласло і потім багато говорив про угорців. З слів Антона я зрозумів, що він не дуже прихильно до них ставиться. Ми трохи втомилися. Я запропонував посидіти в парку.

Довго сиділи мовчки. Я дивився на дітей, які гралися поблизу, на вежу собору, що виднілась удалині, і насолоджувався приємним теплом весняного сонечка. Потім задрімав. Відкривши очі, я глянув на Антона. Він замислено дивився у молитовник, але видно було, що думки його літали десь далеко-далеко.

— Не потурбую тебе, милий Антоне? — звернувся я до нього.

Він здригнувся, ніби прокинувся від гіпнотичного сну. Закрив молитовник і глянув на мене.

— Отець Йово, я саме закінчив.

— Скажи, Антоне, ти часом не знаєш, чому абат Крістич гнівається на мене?

— Пан абат гнівається? — запитав молодий священик і замислився. — Чому ви так думаєте, отче?

— Я не думаю, а знаю. Раніше він щовечора запрошував мене до себе, розмовляв зі мною, а тепер уникає мого товариства. Якби я знав, чим образив його, то пробачився б перед ним.

— Так, пан абат… — сказав Антон тихо. — Дуже важко розпізнати його. Він зовсім інша людина, ніж ми. Одного разу розповідав мені, що справжній слуга божий не хвастає на кожному кроці своєю вірою в бога. Віра — це скарб душі. Її треба приховувати в найпотаємніших куточках серця. Пан Крістич не любить, якщо хтось постійно згадує бога. Він багато молиться, але завжди на самоті, щоб інші не були свідками його розмов з богом. Я дуже люблю його…