Що впало, те пропало

Власник «Рідкісних видань Ендрю Халлідея» скоріш віддаляється від Морріса, ніж наближається до нього, але Морріс не став би хвилюватися навіть тоді, якби Енді перейшов дорогу й опинився поруч із ним. Зрештою, що б він побачив? Престарілого пана з вузькими плечима, мішками під очима, із сивим, поріділим волоссям, у дешевому спортивному піджаку, купленому на розпродажі, і ще дешевших сірих штанях, куплених там же. Його давній приятель пронесе повз нього свій огрядний кендюх, не кинувши навіть погляду, не кажучи вже про думку.

«Комісії я сказав те, що вони хотіли почути, — думає Морріс. Мені довелося це зробити, але всі ці пропащі роки насправді на твоїй совісті, ти, пихатий членосмок. Якби мене заарештували через Ротстайна й хлопців, це була б зовсім інша річ. Але мене заарештували не через це. Мене навіть жодного разу не запитали про місіс Ротстайн, Доу й Роджерса. Я втратив усі ці роки через неприємний і небажаний сексуальний контакт, якого я навіть не пам’ятаю. І чому це сталося? Це щось на зразок будинку, який побудував Джек. Я був на вулиці, а не в барі, коли ця сучка Хупер проходила повз. Мене стусаном під зад випроводили з бару, бо я брикнув музичний автомат. Музичний автомат я брикнув з тієї самої причини, з якої взагалі опинився в тому барі: тому що розлютився на тебе».

Спробуй прийти до мене з цими записниками на початку двадцять першого століття, якщо вони все ще будуть у тебе.

Морріс спостерігає за спиною Енді, що ледь шкандибає, стискає кулаки й думає: «Того дня ти поводився, як дівчисько. Гаряча маленька незайманка, яку ти посадив до себе в машину, а вона все примовляє: так, милий, отак, отак, я так тебе кохаю, — це доки ти не задираєш їй спідницю. Після цього вона стискає коліна так, що може тобі кістки переламати, і починає: ні, о ні, відпусти мене, за кого ти мене маєш?»

«Тобі можна було б бути хоч трохи дипломатичнішим, — думає Морріс. — Трохи дипломатії могло б урятувати всі ці втрачені роки. Але ж ти вважав себе вищим за це, чи не так? Тебе навіть не вистачило на щось на кшталт молодець, хлопче, бо для цього потрібна мужність. Усе, що я почув, було: не намагайся на мене нічого перекладати».

Його давній приятель рухає свої стопи в дорогих чоботах до «Жаме тужур», де його невпинно зростаючу дупу скоріш за все взасос цілуватиме метрдотель. Морріс переводить погляд на бублик і думає, що його треба доїсти — або принаймні зішкребти зубами сир, — але його шлунок занадто сильно зціплений, аби прийняти його. Натомість він піде до МАК і проведе день у спробах навести хоч якийсь лад у їхній перекрученій із ніг на зад електронній файловій системі. Він знає, що йому не варто повертатися сюди, на Лейсмейкер-лейн — яка вже навіть не вулиця, а щось подібне до дорогого відкритого молу, куди заборонено в’їжджати автомобілям, — і знає, що наступного вівторка, імовірно, знову сидітиме на цій самій лавці. І у вівторок ще за тиждень. Якщо тільки не отримає записники. Це зруйнує чари. Тоді давнього приятеля можна буде викинути з голови.