Кладовище домашніх тварин

Тої ночі я не спав — і кожна мить була мені за вічність. Знаєш, як плине час для дітей? Мені здавалося, що вже от-от настане ранок, а насправді була тіко десята чи одинадцята. Пару разів я навіть куняв, та знову прокидався, наче хтось трусив мене за плече і говорив: «Прокинься, Джаде! Прокинься!» Неначе хтось мав бути певен, що я не сплю.

Брови Луїса поповзли догори, та Джад лише знизав плечима.

Коли годинник унизу пробив північ, я сидів уже одягненим на залитому місячним сяйвом ліжку. Минуло ще півгодини, година, а Стенні Б. все ніяк не приходив. «Мабуть, він забув про мене, клятий француз». Я вже думав скинуть лахи і влягатися, як два камінці гупнулись у мою шибку, ще й так сильно, що ледь не розбили. Від удару одна таки тріснула, але я помітив це лиш наступного ранку. Ну а мама і ще пізніше — наступної зими. Вона подумала, що то мороз таке наробив.

Я миттю скочив через теє вікно й ледве його зачинив. Воно тріщало і грюкало об раму — мабуть, шибки так роблять тіко тоді, як діти намагаються вилізти через них серед ночі.

Луїс розсміявся. Сам він не міг пригадати жодного випадку, щоб йому хотілося кудись виходити з дому серед ночі в десятирічному віці. Та навіть якби він і захотів, то добре знав, що рами, тихенькі вдень, обов’язково гучно скрипітимуть серед ночі.

— Я страшився, що моє сімейство подумає, наче до нас пролізли злодії. Та потім заспокоїв си та почув, що тато досі спить без задніх ніг на першому поверсі, у спальні. Я роззирнув і вгледів Стенні Б. Він стояв на нашій доріжці і дивився вгору, хитаючись в усі боки так, неначе надворі був ураганисько, а не легенький вітерець. Гадаю, він би точно не прийшов, якби не упився до бадьористості сови зі срачкою, коли тобі абсолютно чхати, з ким вошкатися. І тут Стенні як зарепетує — хоча сам він, мо’, думав, що шепоче: «Ти злазиш звідти, хлопче, чи мені тя’ зняти?»

«Тссс», — кажу, боячись що тепер-то батько точно прокинеться і добряче мене взує. «Що ти плетеш?» — перепитує Стенні, ще гучніше, ніж раніше. Якби спальня батьків виходила на дорогу, був би я тріпаний. Щастя, що вікна цьої спальні, яка тепера наша з Нормою, виходять на річку.

— Закладаюся, ви прямо-таки злетіли по сходах! — сказав Луїс і уточнив: — А у вас іще є пиво?

Він уже на дві пляшки перебрав свій ліміт, але для цього дня це видавалося абсолютно нормальним. Сьогодні це було навіть обов’язковим.

— Є, і ти знаєш, де воно лежить, — відповів Джад. Він дочекався, доки Луїс знову всядеться на місце, і продовжив: — Ні, я не наважив скористатися сходами, бо довелося б лізти повз спальню батьків. Я миттю спустився по заростях плюща. Було трохи лячно, правду кажу, але я більше ляк мав про свого тата, ніж того факту, що плету серед ночі на «Кладвишче домажніх тварин» зі Стенні Б.

Джад роздавив свій недопалок.

— Ось так ми і рушили вдвох, він і я. Стенні Б. падав з десяток разів, і від нього на милю тхнуло спиртякою. Він смердів так, наче впав у ночви з брагою. Він ніс з собою кайло і лопату. Коли ми дійшли до «Кладвишча», то я гадав, що Стенні зараз віддасть мені струмент і звелить копати яму.