Кладовище домашніх тварин
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-9653-7
- Переводчик: Анатолій Пітик
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Кладовище домашніх тварин». Краткое содержание книги:
Норма трохи посиділа з ними. Вона дивилася телевізор і вишивала картину — маленький будиночок на тлі призахідного сонця. Темний силует хреста виднівся на даху. «Це для різдвяного ярмарку», — пояснила вона. Її пальці вправно рухалися, протягуючи голку крізь канву, напнуту на кроснах. Сьогодні артрит фактично не нагадував про себе. Луїс подумав, що це через погоду: було холодно, але сухо. Вона швидко одужала після серцевого нападу і цього вечора, за десять тижнів до того, як її уб’є інсульт, виглядала значно жвавішою і молодшою. Луїс міг навіть розгледіти в ній її дівочі риси.
За чверть до десятої вона побажала всім добраніч і лишила Луїса сам на сам з Джадом. Старий замовк і, здавалося, займався лише розгляданням кілець диму від цигарки — як дитина, що слідкує за обертанням «стовпчика перукаря[93]», аби з’ясувати, де закінчуються смуги.
— Стенні Б., — м’яко промовив Джад. Старий прокліпався і, здавалося, трохи прийшов до тями. — Еге ж, усі в Ладлоу та його околицях — Бакспорті, Проспекті та Оррінгтоні — називали його Стенні Б. Коли вмер мій пес Спот, у 1910-му — я маю на увазі, коли він вперше вмер, — Стенні вже був старим і трохи божевільним. Були тут й інші люди, які знали про могильник мікмаків, та я почув про нього само від Стенні Б. А він бо’ дізнався від свого батька, а той — від діда Стенні. Усе сімейство було чистокровними канадськими жабоїдами.
Джад розсміявся і відпив трохи пива.
— Досі чую, як він кумкав своєю ламаною англійською. Ми з ним стрілися на стайні, яка колись була на трасі № 15 — направду тоді вона звалася дорогою з Бенгора до Бакспорта — якраз на місці заводу «Орінко». Спот ще не був мертвим, але вже дихав на ладан, і батько послав мене купити для ціп’яток корму, яким торгував старий Йоркі. Та нам того корму було треба, як корові сідло: я добре знав, чому батько послав мене туди.
— Він хотів убити собаку?
— Він знав, як сильно я любив Спота, тому вигадав відіслати мене подалі, аби я не видів, як він його вбиватиме. Я домовився про корм, і, поки старий Йоркі його насипав, всівся на точильний камінь і почав рюмсати.
Джад легенько похитав головою, все ще м’яко посміхаючись.
— Дорогою проходив Стенні Б. Одна половина міста вважала його тихим божевільним, а інша — шаленим. Його діду торгував пушиною ще в 1800-х. О, як мя чув, той дідуган їздив від узбережжя до Бенгора й Деррі або ж навіть далеко на південь, до Скоухегана, де торгував хутра. Він мав здровецький фургон, обшитий шкурами, — геть-чисто як у мандрівних лікарів[94]. А ще його мали за доброго християнина — варто було йому лиж добряче хряпнути, як починав торочити про Воскресіння. Се так Стенні розповідав, він любив балакати про свого діду. А ще дід Стенні мав на тілі індіанські татуювання і був певен, що всі індіанці — якого б племені вони не були — і є тим самим загубленим коліном Ізраїлевим, про яке мовиться в Біблії. На його думку, всі індіанці повстали з пекла, але їхня магія працювала (у якийсь дивний збочений спосіб), бо вони водночас були ще й християнами.
Дід Стенні купував свої хутра у мікмаків дуже довго, навіть після того, як більшість траперів давно на це діло плюнули й подалися на Захід. Цей дідуган вів свої справи чесно й завжди загадував правдиву ціну. А до всього ж іще й знав напам’ять усе Святе Письмо. Індіанці дуже любили послухати, як старий говорив з ними словами священників, які прийшли задовго до солдатів та лісорубів.
Запала тиша. Луїс чекав.
— Саме мікмаки й розповіли дідусеві Стенні Б. про той могильник, яким вони більше не користувалися, бо там оселився дух Вендіго. Саме він і зіпсував землю та Болото маленького бога.
Оповіді про Вендіго було, мо’, часто чути на півночі країни. Се була одна з тих історій, яка конче мала в них бути, яко ті наші християнські оповідки, які обов’язково мають бути. Якби Норма вчула те, що я кажу, то крила б мене блюзніром, та дарма — се все правда. Коли зими були особливо холодними й лютими, а їжі до краю бракувало, індіанці півночі забредали в якесь дуже лихе місце. Там вони мерли з голоду… а по тому дещо робили.
— Займалися канібалізмом?
Джад знизав плечима.
— Мо’, і так. Вибирали найстарших і найслабших, аби інші з голодухи не виздихали. Але ж потім вони через це переймалися. От і придумали байку про те, що вночі селищем пройшов Вендіго і торкнув їх, як усі спали. І се саме Вендіго присилував їх скуштувати плоті своїх ближніх.
Луїс кивнув:
— Диявол спокусив, так?
— Точно. Гадаю, що місцеві мікмаки також мусіли піти на се, тож закопували на тому кладовищі кістки всіх, кого з’їдали, — одного чи двох, а мо’, й з дюжину.
93
Традиційна ознака перукарні: стовпчик зі спіральними червоними та білими смугами. Коли перукар працює, стовпчик крутиться навколо своєї вісі.
94
Мандрівні лікарі Дикого Заходу — зазвичай ділки, що мандрували в запряжених кіньми критих возах (фургонах), видавали себе за видатних лікарів та пропонували людям купити різноманітні настоянки, бальзами, еліксири тощо, які буцімто мали дивовижні цілющі властивості.