Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди
- Автор: Лозинський Владислав
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Т. И. Франко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди». Краткое содержание книги:
Автор переносить читача у XVII століття.
Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє польському хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну треба було зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, про які цікаво й дотепно розповідає письменник. Тісно переплітається доля скривдженого панами та підпанками поляка Гануся Бистрого й українського козака Семена, щира дружба й любов об’єднує цих людей, немовби символізуючи собою вічну дружбу між двома братніми народами.
Всупереч поглядам, що існували в той час, автор змальовує простих українських козаків як людей чесних, безстрашних, справедливих і культурних, що мають багато спільного з трудовим польським народом. і ще один момент треба відзначити в повісті В. Лозинського: якщо в багатьох творах, його попередників і сучасників затушовувалась класова боротьба, то в книжці «Око пророка», навпаки, вона підкреслюється і є рушійною силою всієї дії.
Книгу «Око пророка» високо цінував свого часу наш великий каменяр іван Франко. Немає сумніву, що цю повість з інтересом зустріне наш український радянський читач.
Коли ми нарешті вирушили з Варни, кораблик виплив у відкрите, спокійне на цей час море, бо дорога до Балчика була набагато коротша навпростець, ніж коли б ми трималися берега. Корабель так далеко вийшов у море, що береги зовсім зникли у нас з очей, і навкруги нічого не було видно, лише безмежну воду і таке саме безмежне небо над нею, а це протягом нашої подорожі дуже рідко траплялась. Я весь час стояв на палубі, милуючись величчю моря, коли раптом бачу, обганяє нас якийсь дивний корабель, дуже бистрий, з боків очеретом, мов крилами, обплетений, з одним тільки парусом із сірого полотна. На ньому багато людей, більша половина з них веслує, і всі співають хором.
Пісня разом з ними пливе по морю, аж любо слухати.
Я одразу впізнав одну з тих козацьких пісень, які співав Семен, а люди, що в чайці сидять, бо я здогадався, що це мусить бути чайка, вдягнені так само, як і Семен. Чайка швидко пливла мимо нас і так близенько, ніби аж під кораблик шмигонула, ми вже гадали, що зачепить його. Бачу, хтось стоїть там посередині на підвищенні, дуже схожий на Панька, хоч інакше вдягнений. Я гукнув щосили:
— Панько!
Той чоловік, мабуть теж помітивши і впізнавши мене, зірвав шапку з голови, підкинув її вгору і гукнув: «Ура! Ура!» і всі, хто був у чайці, чоловік тридцять, теж підкинули шапки вгору і гукнули одним духом, аж загриміло по морю: «Ура! Ура!»
І тільки й бачив я їх; чайка блиснула по морю, як ластівка в повітрі, і зникла з очей. Тільки вдалині чорніло щось таке дрібне, мов качка на ставку.
Нарешті добилися ми до Балчика, і тут нас висадили на берег. Власник кораблика нічого не схотів узяти з нас за перевіз, кажучи, що коли б довелось розраховуватись, то не батько йому, а скоріше він батькові мусив би доплачувати. В Балчик батько прибув так, як і я, одягнений по-болгарському, бо вже купив собі на кораблі одежину в бідного сплавщика. Зовсім не гуляючи і не відпочиваючи в місті, тому що на кораблі настоялись і насиділись до нудоти, ми жваво помандрували далі по місцевості, що називається Добруджею. В ній живуть і румуни, і болгари, і турки. Дорога наша вела якраз тією стороною, яку населяли самі турки. Я був немало стривожений цим, боячись злої пригоди і напасті. А може, це й добре було, бо через те, що ми розмовляли по-українськи і по-польськи, вони приймали нас за болгар або за сербів, отже вважали нас раясами, тобто підданими турецького цісаря. Мій батько на галері так вивчився говорити по-турецьки, що вмів і хліба купити, і нічліг знайти, і про дорогу розпитати, і продати себе, як-то кажуть, не дав би.
Дуже бідували ми в дорозі. Не завжди знаходячи найкоротшу дорогу, ми проходили чимало зайвих миль. Гроші у нас кінчалися, треба було обмежитись хлібом і водою, а кінця дороги ще не було видно. Так пройшли ми до міста Базарчика, маючи при собі до того мало нужденних мідних грошей, що й на сухий хліб далі не вистачило б. Ми були дуже стурбовані, хоч і підбадьорювали самі себе, вірячи, що коли бог вивів нас із гіршої пригоди, то й з голоду не дасть загинути.
Неймовірно жаль було розлучатися з пістолетом, який дав мені Вороба, та й то, замість грошей, мало не нарвався я на біду, бо в турецьких краях раясам під страхом смертної кари заборонялося мати зброю, а нас, як я вже сказав, вважали за раясів. На щастя, якийсь чесний турок, вважаючи на нашу біду, з милості купив пістолет, і хоч це була найкраща зброя і дуже доброго львівського майстра, я ледве кілька злотих узяв за неї. Ми навіть не хотіли ночувати в цьому Базарчику і вирушили далі, сподіваючись відпочити і поїсти в найближчому селі Козлуджі, бо там, як ми гадали, буде нам і дешевше, і безпечніше.
Біля виходу з міста стоїть великий і дуже пристойний караван-сарай, тобто турецький заїзд разом із трактиром, де, очевидно, зупинялися дуже знатні й багаті купці. Коли ми проходили повіз нього, я почув раптом звуки флейти, такі знайомі, що спершу подумав, чи не вчулося це мені. Підбігаю ближче до вікна, з якого долинала музика, але саме цієї хвилини вона замовкла. Жду ще хвилину, хоч батько тягне мене за поли, щоб я вже йшов, бо сутеніє, а до Козлуджі ще добрий шмат дороги. Незабаром почув я знову ту саму музику і тепер уже був певний, що слух не обманює мене, бо впізнав мелодію пісні:
Сонце вже сіло, темна ніч надходить.
Що то за голос до мене доходить?
Слухати буду — напевне вгадаю,
Чого та жінка болісно ридає.