Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди
- Автор: Лозинський Владислав
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Т. И. Франко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди». Краткое содержание книги:
Автор переносить читача у XVII століття.
Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє польському хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну треба було зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, про які цікаво й дотепно розповідає письменник. Тісно переплітається доля скривдженого панами та підпанками поляка Гануся Бистрого й українського козака Семена, щира дружба й любов об’єднує цих людей, немовби символізуючи собою вічну дружбу між двома братніми народами.
Всупереч поглядам, що існували в той час, автор змальовує простих українських козаків як людей чесних, безстрашних, справедливих і культурних, що мають багато спільного з трудовим польським народом. і ще один момент треба відзначити в повісті В. Лозинського: якщо в багатьох творах, його попередників і сучасників затушовувалась класова боротьба, то в книжці «Око пророка», навпаки, вона підкреслюється і є рушійною силою всієї дії.
Книгу «Око пророка» високо цінував свого часу наш великий каменяр іван Франко. Немає сумніву, що цю повість з інтересом зустріне наш український радянський читач.
— А чому ж ти сам не питав мене? Чому направив цього чоловіка, щоб напав на мене, як розбійник, не чекаючи, поки промовлю хоч слово. Ти ж перший повинен був побачити і впізнати мене, якщо зміг указати на мене іншим!
— Бо так треба було, — відповідає Семен, але дивиться не на мене, а в поле, мовби соромиться того, що вчинив. — Так треба було, щоб мені повірили, бо я самі перед тими людьми стою, як винуватець. А тепер вони переконалися, що я, говорив правду. Те, що я закопав, а ти забрав, належить нам чотирьом: моєму нещасному батькові, про якого не знаю, чи ще живий він у турецькій неволі, мені і цим двом старшим молодцям: Вовкулаці і Горленку. Навіщо ти викопав?
— Бо інші були б викопали! Якщо ти справді був у Підбужі, то, певно, бачив, що роблять на галявині в лісі.
— Бачив, але ж ти ще перед тим викопав… так, мені говорили… А зрештою, це не моя тільки річ: вона належить чотирьом…
Мою розмову з Семеном дуже уважно слухав той, що прив’язав мене до свого коня. Це був Вовкулак. Він з недовір’ям поглядав то на мене, то на Семена, чи не змовляємось ми один з одним.
— А де ж ти подів те, що викопав? — питає Семен.
— Там, де, мені здалося, безпечно йому буде, — відповів я.
— У тебе воно?
— Не в мене, а у Львові.
— Де?
— В надійних руках.
— Дай боже, — каже Семен, — щоб це справді були надійні руки, бо інакше живий від нас не вийдеш, і краще було б тобі на світ тоді не родитися!
— Дай боже, щоб кожний залишався тобі таким вірним, як я, Семене! Хто велів тобі повіряти свої таємні справи мені, хлопчакові? Прив'язувати до ніг мені важкий камінь? Заносити меч над моєю головою? Бо то справді був для мене меч, меч на моє горло! Я мусив покинути матір, тікати світ за очі, ховатися, мов злодій, добрим людям брехати, жити, в безустанній тривозі, щоб залишитися тобі вірним, і я залишився. А коли цієї проклятої речі не буде вже у Львові, то її, певно, чорт узяв, бо це його власність була, та й тебе візьме, ти вартий того будеш, якщо захочеш помститися на невинному!
Нічого Семен не сказав на це, але видно було, що йому стало дуже не по собі після моїх слів. Так ми їхали мовчки досить довго, аж до Паківець, — тамошній замок весь час бачили ми над Смотричем. Недалеко від Панівець бачу обоз, невеликий, наметів двадцять і стільки ж возів, а біля возів кілька десятків осідланих козацьких коней.
Від обозу чути радісні крики і стрільбу з самопалів та пістолетів. Семен і обидва козаки перезирнулись здивовані, мабуть, для них це було загадкою, однак уже з вигуків можна було зрозуміти, що там відбувалось якесь козацьке торжество. Два козаки вискочили на конях з обозу, мчать нам назустріч і, вимахуючи шапками, кричать, що мають добру новину.
— Опанас! Галушка старий!
— Батько! — крикнув Семен радісно, аж у мене серце стрепенулось, і помчав кар’єром до обозу так, що тільки його кінь міг це витримати.
Вовкулак теж пустив свого коня риссю, отже я знову добре мусив напружувати ноги, але було вже близько, і я не дуже стомився, навіть був радий, що скоріше побачу, що діється в козацькому обозі. Вовкулак під’їхав до обозу, весь час міцно тримаючи мене на ремені: він боявся, щоб у цій метушні я не зірвався і не втік. Але я, коли б навіть мав змогу тікати, певно не тікав би, бо те, що я побачив, так мене, підбадьорило, що я ночував себе вже зовсім безпечно.
Громада козаків з голосними криками «ура» піднімала на руках угору Опанаса, а Опанас, стоячи на їх долонях, нахилявся то вправо, то вліво, щоб зберегти рівновагу, але весело усміхався до молодців і потрясав шапкою. Глянувши на Опанаса, Семенового батька, я вигукнув з радістю:
— Панько!
Бо це ж був не хто інший, як Панько, турецький в’язень, якому я в розшуку допоміг щасливо втекти і з яким їхав караваном усю дорогу через Балканські гори.
Семен, не можучи протиснутися до батька, загукав на козаків, щоб пустили його, і старий Галушка раптом наче потонув між молодцями, а потім, виринувши з натовпу, почав вітатися з сином. Усі разом говорили до нього, розпитували його так, що він не міг нікого зрозуміти і нікому не відповідав, лиш руки потискав усім по черзі. Коли наблизився до Вовкулака, який держав мене, мов хорта, на прив’язі, я знову гукнув:
— Панько!
Опанас тільки тепер помітив мене і якусь хвилину стояв здивований, мовби не вірив власним очам.
— Ганусь! — раптом вигукнув він. — їй богу, Ганусь! Ти тут? На ременяці прив’язаний? Вовкулаче, що це таке?
і не встиг ще Вовкулак відповісти, як він підскочив до мене, розв’язав руки, схопив в обійми, підняв угору й, показуючи козакам, закричав: