Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди
- Автор: Лозинський Владислав
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Т. И. Франко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди». Краткое содержание книги:
Автор переносить читача у XVII століття.
Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє польському хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну треба було зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, про які цікаво й дотепно розповідає письменник. Тісно переплітається доля скривдженого панами та підпанками поляка Гануся Бистрого й українського козака Семена, щира дружба й любов об’єднує цих людей, немовби символізуючи собою вічну дружбу між двома братніми народами.
Всупереч поглядам, що існували в той час, автор змальовує простих українських козаків як людей чесних, безстрашних, справедливих і культурних, що мають багато спільного з трудовим польським народом. і ще один момент треба відзначити в повісті В. Лозинського: якщо в багатьох творах, його попередників і сучасників затушовувалась класова боротьба, то в книжці «Око пророка», навпаки, вона підкреслюється і є рушійною силою всієї дії.
Книгу «Око пророка» високо цінував свого часу наш великий каменяр іван Франко. Немає сумніву, що цю повість з інтересом зустріне наш український радянський читач.
XV КАТАКАЛЛО! КАТАКАЛЛО!
Тапер мені було ясно тільки одне: якщо ми дозволимо Йованові вести нас, куди він захоче, то потрапимо в підступну засідку, бо вже не було ніякого сумніву, що цей негідник домовився з турками з галери так, як розповіла мені його чесна жінка. Отже, вся хитрість полягала в тому, щоб не йти, куди він поведе, а податися якраз у протилежний бік, тобто, коли він захоче йти праворуч, треба піти ліворуч, коли ж він скаже йти наліво, то ми підемо направо.
Розміркувавши так, я пустив Йована попереду, щоб указував дорогу, а сам витягнув пістолет,і держав його напоготові. Отак пройшли ми сотню дві кроків у глиб лісу, а коли натрапили на великий яр, що перетинав нам шлях, Йован обернувся їй каже:
— Тепер ось туди, ліворуч, підемо.
— Ні, Йоване, — заперечую я, доторкнувшись до його плеча, — наша дорога праворуч.
— Ліворуч, ліворуч, — не погоджується Йован, видно здивований моїми словами. — Чи ти збираєшся вчити мене тут, по якій дорозі йти?
— А я все-таки хочу йти праворуч і піду.
— На погибель підеш! Чи ти здурів?
— Ганусю, — каже батько до мене, — цей добрий чоловік краще знає дорогу; ідімо, куди він каже; як же ти можеш сперечатися з ним?
Я стиснув батька за руку на знак, щоб він нічого не говорив і не заважав, а сам, підходячи до Йована, що був зупинився, спрямовую йому пістолет до грудей і кажу:
— Якщо вже маємо загинути, то волію піти направо, хоч невідомо ще, загину чи не загину, але знаю одне, що як тільки писнеш, зраднику, то розіб’ю тобі кулею лоба!
Йован стояв хвилину зовсім нерухомо, наче його хто у камінь обернув, аж нарешті каже:
— То така твоя вдячність? Ти хочеш у мене життя відібрати за те, що я тобі батька врятував, наражаючи на небезпеку своє здоров’я і навіть свою голову? ідіть же собі куди хочете, хоч до самого чорта, а я вже ее хочу мати з вами ніякого діла!
І хотів одскочити від, нас і бігти в ліс, але я це передбачив і зразу до нього з пістолетом, кричу, що вистрілю, як тільки він поворухнеться, а мій батько вхопив його за комір і показав йому кинджал.
— Йоване, підете з нами, — кажу йому, — а по дорозі вдавайте з себе німого, бо як покличете когось, то це вже буде ваш останній крик у житті, напевно смертельний!
Йован нічого не відповів і, як я йому наказав, біг попереду нас управо, біг жваво, лише час від часу оглядаючись, чи мій пістолет ще направлений у його потилицю. Пробігли ми так з добру хвилину, а тим часом місяць зайшов і стало дуже темно. Ліс був густий, тому ми мусили йти тепер поволі і весь час уздовж яру, який перетинав його. Я майже наступав Йованові на ноги. Раптом він мов крізь землю провалився, так відразу зник зперед мене.
Я почув лише тріск і шелест, мовби хтось униз падав і, падаючи, хапався за кущі. Нахиляюся до землі. Бачу, ми на самому краю яру, в цьому місці досить глибокого. Кущі закривали його стрімкий обрив, і було очевидно, що Йован скотився в яр, а може, зрадлива душа, навмисно зсунувся, щоб утекти від нас.
Я прислухався з хвилину, але він причаївся, певно боячись поворухнутися, щоб я не вистрілив у те місце, звідки почую шелест кущів. Нам нічого більше не залишалось, як продиратися лісом навпомацки, зовсім наосліп, на успіх чи невдачу, не відаючи, куди прийдемо. А це було важко: в такій темряві що ступиш — то за щось зачепишся ногою або головою. і все-таки конче треба було йти, щоб відійти якнайдалі від місця, де Йован утік од нас, бо ми дуже тривожилися, що поганський драбуга дістанеться цим яром до турків, які засіли в лісі, і покаже їм, де залишив нас. Правда, вночі в лісі нас ледве чи можна було знайти, отже, ми, швидко заспокоївшись, забилися в кущі і полягали відпочити: батько і я дуже стомилися. Підкріпився батько вином і їжею, які я взяв із собою, і каже:
— Посидимо тут до ранку, але, як тільки почне світати, треба самим давати собі раду.
Я до кінця вичерпав свою винахідливість; зробив
скільки міг, а що далі робити, я не знав, і мене пройняв великий страх. Я нічого не відповів батькові на його слова, батько теж мовчав, і так сиділи ми в нічній тиші.
Раптом пролунав гуркіт, сильний, немов грім, аж увесь ліс навколо нас обізвався, ніби відгукнувся на поклик.
— Це на галері з великої гармати вистрілили! — схопившись на ноги, сказав батько. — А знаєш чому? Вже стало відомо там, що я втік, а це — знак, що всі повинні ловити мене, а хто буде переховувати, того покарають на смерть! Однак я волію смерть, ніж бути спійманим!