Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди
- Автор: Лозинський Владислав
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Т. И. Франко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди». Краткое содержание книги:
Автор переносить читача у XVII століття.
Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє польському хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну треба було зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, про які цікаво й дотепно розповідає письменник. Тісно переплітається доля скривдженого панами та підпанками поляка Гануся Бистрого й українського козака Семена, щира дружба й любов об’єднує цих людей, немовби символізуючи собою вічну дружбу між двома братніми народами.
Всупереч поглядам, що існували в той час, автор змальовує простих українських козаків як людей чесних, безстрашних, справедливих і культурних, що мають багато спільного з трудовим польським народом. і ще один момент треба відзначити в повісті В. Лозинського: якщо в багатьох творах, його попередників і сучасників затушовувалась класова боротьба, то в книжці «Око пророка», навпаки, вона підкреслюється і є рушійною силою всієї дії.
Книгу «Око пророка» високо цінував свого часу наш великий каменяр іван Франко. Немає сумніву, що цю повість з інтересом зустріне наш український радянський читач.
— У тебе є такий другий? — питає мене пошепки.
— Нема.
— А цього не даси?
— Не дам, бо поклявся, що не розстануся з ним, поки й житиму.
Жінка ще раз поцілувала медальйон, тяжко зітхнула, підвелась і віддала його мені.
— Добре робиш, дитино, — каже, — нехай тебе пресвята богородиця оберігає.
— А ви християнка? — питаю.
— Я в душі християнка, але католичка, бо я з Беліни, Де живуть католики. Мене зробили туркенею насильно; мого батька турки вбили; вій вважав за краще загинути, ніж зректися віри, а зі мною, малою сиротою, зробили як хотіли… та про це багато говорити треба, а я не за цим прийшла.
І, злякано озирнувшись довкола, говорить далі:
— Я дружина Йована, вірніше була його дружиною, а тепер перебуваю в його домі, як остання нікчемна служниця, бо ти, напевне, знаєш, хоч і з чужої землі прибув, що турки можуть брати стільки жінок, скільки хочуть. Йован ще двох держить у себе. Йован — мослім, тобто визнає віру в Магомета, але в серці його немає ніякої віри. Це поганий чоловік, потурмак негідний, не вір йому; я прийшла тому, щоб сказати тобі це, бо мені жаль тебе, хлопчику.
— Йован готує мені зраду?
— Так, бідний синочку, готує зраду тобі і твоєму батькові. Я знаю все; не з тобою першим він так робить і не ти будеш останній, якщо бог завчасно не покарає його. Йован має спілку з агою на галері; він, звичайно, приведе твого батька на умовлене місце, потім у ліс з вами піде ніби для того, щоб показати вам безпечну дорогу. А коли ви будете вже в лісі, він скаже: «Тепер ідіть далі в цей або той бік, безпечно на поле вийдете. Залишаю вас на милість бога». Сам повернеться назад, а ти з батьком тільки-но пробіжиш кількасот кроків, як тут вискочать із засідки турки і схоплять вас, і знову відпровадять батька на галеру, та й тебе не пустять, до смерті в тяжкій неволі держатимуть…
Ледве закінчила говорити, як почулось якесь шарудініня. Вона боязко виглянула у вікно і відступила назад до дверей, прислухаючись.
— Не викажи мене, мовчи про те, що я тобі сказала! Йован убив би мене, коли б дізнався… — сказала стиха і зникла за дверима.
«Що ж мені тепер робити? — почав думати я. — Жереб кинуто; відступати вже не можна. Батька все одно приведуть на умовлене місце, якщо Йован і ага так домовились; якщо я не з’явлюсь і не дам цим шахраям грошей, що буде з моїм батьком! Чи не посадять тоді його, через помсту, до весел, як отих напівголих засуджених злочинців, що за життя терплять пекло? Що нас чекає, коли я піду, про те тільки бог знає, але для мене було ясно одне: я мушу піти. Нема чого думати, однаково нічого не придумаю».
Я вийняв з вузлика пістолет і отой кинджал, який узяв з собою, тікаючи від Фока; уважно оглянув пістолет, чи заряджений, чи підсипаний, чи гострий кремінець і чи як слід накручений. Пістолет був дуже великий; завдяки тому, що на мені була болгарська одежа, я міг його добре заховати у фалдистих і широких шароварах.
Тільки-но я так озброївся, як до кімнати увійшов Йован і звелів мені йти слідом за ним. Ніч була ясна, але незабаром місяць повинен був зійти з неба. Ми вийшли з міста тою греблею, про яку я вже згадував, а коли минули її, Йован завернув праворуч, до моря, і вів мене берегом з доброї півгодини. Нарешті зупинився і тихо свиснув. У відповідь почувся такий самий свист. Ми пробігли ще кілька кроків. Почувся плескіт води, і до берега причалив рибальський човник, а з нього вийшов мій батько і ще якийсь чоловік.
Я схопив тата в обійми, немов боявся, що це не тіло, а примара, яка розпливеться в темряві, а той чоловік, одягнутий по-турецьки, відкрив ліхтарик, який мав із собою, і зробив знак, щоб я платив. Я дістав приготовлені цекіни і почав класти йому один по одному на долоню, а він дуже уважно розглядав кожний з них при світлі ліхтарика, чи не пошкоджений. Коли я відрахував туркові усі гроші, прийшла черга Йована, — він жадібно схопив своїх п’ять дукатів. Турок ще щось шепнув Йованові, який відповів на це: пекі, пекі — що значить: добре, добре, потім, повернувся до човна і, відпливаючи, гукнув:
— Йор гар олсун!
— Що він каже? — питаю Йована.
— Щасливої дороги бажає нам, — відповів Йован. — Ну, тепер біжімо! За мною біжіть, за мною.
і вирушив у поле, а з поля — в ліс, що простягався недалеко від моря. Ми бігли за ним. Я щохвилини хапав батька за плечі і відчував, що у нього, бідного, тремтить усе тіло. Я дістав з-за пазухи кинджал і подав його батькові, але боявся говорити йому, що в мене на думці, щоб Йован часом не почув і не зрозумів. Батько мовчки взяв кинджал і при цьому тільки потиснув руку, мовби хотів дати знак, що розуміє і що готовий на все.