Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю
- Автор: Турунен Ари
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-91-5
- Переводчик: София Цисарева
- Жанр: История
Электронная книга - «Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів, передусім тих, хто цікавиться різноманітними питаннями історії.
ISBN 978-617-7192-91-5
© Переклад. С. Цисарева, 2018
© Видавництво Анетти Антоненко, 2018
© Ніка-Центр, 2018
© Серія «VIAE HUMANAE». Ніка-Центр, 2009
Шах Аббас правив достатньо довго, аби встигнути втілити свій проект у життя. Хоча він був абсолютним тираном, але на диво відкрито ставився до зовнішніх впливів. Аббас цікавився іншими державами і використовував будь-яку нагоду розпитати дипломатів про звичаї їхніх країн. Італійський мандрівник П’єтро делла Валле був уражений тим, наскільки багато шах знає про християнство та його історію. Допитливість, відкритість і толерантність Аббаса сприяли тому, що Ісфахан став вельми космополітичним містом. Там мешкали турки, євреї, грузини, вірмени, індійці, китайці та європейці.
Спільною мовою для всіх була, звичайно, перська, але у місті розмовляли також вірменською, грузинською, хінді, урду та гуджаратською мовами. Купці з різних тюркських країн, з Азербайджану, Узбекистану, Туркменістану, спілкувалися між собою турецькою. У XVI ст. батьки царів мали турецькі корені. Турецька поширилася також серед грузинських жінок у гаремі.
Французький торговець дорогоцінним камінням Жан Шарден у своїх подорожніх нотатках зазначає, що в Ісфахані не було жодного поважного чоловіка, чия матір не була б грузинкою або черкескою. Більшість переселенців із територій Кавказу спочатку були рабами. У 1540—1553 рр. шах Тахмасп здійснив чотири воєнні походи на Кавказ, що супроводжувалися надзвичайною жорстокістю. Його армія відточувала свою військову майстерність і поповнила державну скарбницю коштовностями, вкраденими у церквах Тбілісі та Єревана. Воєнні дії було легко пояснити священною війною, джихадом. Але передусім Тахмасп привозив до Персії воєнних в’язнів, яких називали ghulam. Лише після закінчення його останнього походу в 1553 р. їх було доправлено понад тридцять тисяч. Гулами приймали мусульманську віру й ставали до служби в армії, адміністрації, при дворі, а про гарем годі й казати.
У своїх міркуваннях шах Аббас відштовхувався від ідеї, за якою владу потрібно розподілити порівну між аристократами, юристами та персами, турками, арабами й кавказцями. Шах вирішив легалізувати статус кавказьких в’язнів війни як чиновників (shahisawani — «лояльні до шаха») і збільшив їхню кількість в уряді.
Згодом вищі посади переважно обіймали грузини, черкеси або вірмени. В імперії Сефевідів було звичайною справою те, що спеціальний радник міністра і держсекретар із політичних питань часто був тим, кого сьогодні назвали б іммігрантом. Кавказці відігравали головні ролі в уряді Персії ще сотні років. Одним із найблискучіших їхніх представників був Аллахверді-хан, що став командиром армії та губернатором провінції Фарс.
Крім гуламів Аббас вербував до уряду професіоналів із числа кавказької шляхти. Призначаючи курдів на посади губернаторів прикордонних територій і постійно переміщаючи їх з місця на місце, Аббас боронив кордони своєї держави. Нова армія Аббаса захищала країну від нападів османів і моголів.
Можливо, Аббас і був щирим і поважав іммігрантів, проте приємним його навряд чи назвеш. Він безжалісно карав занадто підступних і владолюбних представників свого уряду. Мірза Мухаммед Мунші пропрацював візиром молодого шаха лише 67 днів, поки його не стратили за звинуваченням у заколоті. Від того часу шах тримав в уряді лише старших і досвідчених чиновників, у лояльності яких був впевнений. Власним нащадкам він не довіряв взагалі. Одного сина він наказав стратити, інших — засліпити. Показово, що Сталін уважав його прикладом для наслідування.
Релігійною толерантністю Аббас приваблював до Ісфахана вірмен і євреїв, що оселялися тут і вели торгівлю. Якщо це не діяло, людей переселяли примусово. Восени 1603 р. шах Аббас переселив до Ісфахана тисячі вірменських родин із міста Джульфа, провінції Нахічевань, сучасного Азербайджану. Аббас був захоплений торговим і мистецьким хистом вірмен. Під час переселення ніхто не питався, якої думки про це самі вірмени, і це добре пам’ятають у Вірменії навіть сьогодні, чотириста років потому. Утім, шах обіцяв вірменам як компенсацію гарні умови й свободи в Ісфахані.
Нову Джульфу було засновано за наказом шаха Аббаса у 1606 р. як вірменський квартал. Вірмени мешкали в окремому районі міста, їх культуру та релігію поважали. Вважалося, що процвітання вірмен завдяки торгівлі принесе багатство також Персії. Хоча вітчизняною торгівлею опікувалися перси та євреї, міжнародну торгівлю тримали у своїх руках вірмени. Для Аббаса контакти між ними та європейцями були життєво важливими.