Той, хто вбиває
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-8659-96-6
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Той, хто вбиває». Краткое содержание книги:
Відомий адвокат Мікаель Бренне переживає не найкращі часи в своїй професійній діяльності, тому погоджується взятися за таку резонансну справу, проте програє її.
Чи вдасться головному героєві відновити свою репутацію, але не втратити життя?
Шанувальникам творчості Кріса Тведта буде цікаво не тільки знову зустрітися з улюбленим персонажем Мікаелем Бренне, а й ознайомитися з особливостями норвезької судової системи.
Несхитна впевненість у його голосі спаралізувала мене.
Я поволі обернувся до Юдіт.
Вона стояла на пеньку з високо піднятою головою і випростаною спиною. Можливо, через зв’язані руки, які відтягували тулуб назад...
— Це правда? — запитав я.
Юдіт глянула мені в вічі. Її очі були, мов бездонна пустка. Коли вона заговорила, мені стало моторошно, вона зверталася не лише до мене, а мовби й до себе самої.
— Вона хотіла забрати в мене Юсефа, — промовила Юдіт так тихо, що я ледве розчув. — Вона не мала права.
Слова стали виразнішими.
— Хто? Барбара?
Юдіт кивнула.
— Вона зневажала мене, я помічала це в її очах при кожній зустрічі. Вона вважала мене дурним дівчиськом, тупицею. Може, і так, але я не настільки дурна, щоб дозволити їй забрати мого чоловіка.
— Але... — затнувся я. — А Геллє? Навіщо було вбивати Геллє?
— Я не хотіла... то було... — почала Юдіт і замовкла.
Тихеньке шкряботіння, майже нечутне, однак я був певний, що в старій кошарі хтось ворушиться. Можливо, щур, але й підошва черевика могла так шурхати на бетонній підлозі чи терлася до чогось тканина поліцейської уніформи.
— Що ти хотіла сказати, Юдіт? — голосно запитав я, щоб відволікти увагу Юдіт і Гарріса, заглушити дивні звуки, проте було вже запізно — Рікард теж почув.
Погляд шугонув убік, він пильно вдивлявся у темряву, насторожений, з рушницею напоготові.
— Хто там? Я знаю, там хтось є! — крикнув він. — Якщо не вийдеш негайно, я її застрелю. Маєш дві секунди!
Я прикипів поглядом до Юдіт і відразу помітив, як розширилися її очі. Повернув голову. Позад мене з темряви виринув Юсеф Мардал. Він ступав недбалою, вайлуватою ходою, ніби на прогулянку вийшов. У руках — сокира.
— Привіт, кицю! — сказав він. — Злазь звідти!
— Я чекала на тебе! Я знала, що ти прийдеш! — промовила Юдіт з ніжністю і дитинячою довірливістю.
— Стій! — крикнув Рікард Гарріс. — Не рухайтеся, інакше вона помре!
Його голос тремтів, він тримав на оці Юсефа й не відводив цівки рушниці від Юдіт.
Юсеф уп’явся поглядом в Рікарда.
— Ти ж знаєш, що не натиснеш на гачок, — спокійно сказав він. — Духу не вистачить. Забракло духу десять років тому, забракне й нині.
— Т... т... ти...
Перш ніж Рікард Гарріс зумів видушити з себе слова ненависті, Юсеф накинувся на нього. Він рухався блискавично, м’яко, мов кіт, рвонув уперед, запускаючи в смертельний політ сокиру, але не встиг. Ніхто в світі не зміг би встигнути. Він промчав заледве кілька метрів, цілком співмірні з безмежним Атлантичним океаном. Рікардові ж достатньо було на кілька міліметрів рухнути вказівним пальцем, і він це зробив.
Вистріл оглушив.
Юдіт на частку секунди зависла в повітрі, а тоді впала мішком додолу, немов зненацька обірвалися усі нервові ниточки між мозком і тілом.
Я припав на коліна біля неї, вона ще жила. Набій дробу поцілив їй в обличчя. Нижньої щелепи, по суті, не було, один бік шиї — розтерзана, кривава плоть. Я здер з себе светр, притиснув до відкритої рани, але марно. Кров миттю просочилася крізь светр і закрапала на бетон.
Очі Юдіт були розплющені. Вона дивилася не на мене, а десь поза моїм плечем — там стояв Юсеф. Спробувала щось сказати, та не змогла. Я подумав, що колись її очі нагадували мені колір неба раннього ранку.
Але не тепер.
Тепер вони затяглися паволокою, зблідли, почали згасати й згасли.
Я з натугою звівся на ноги.
Юсеф закляк на місці, втупившись поперед себе невидючим поглядом.
— Мертвий? — запитав я, киваючи на Рікарда Гарріса, який лежав долілиць з неприродньо виверненою шиєю.
— Сподіваюся, — Юсеф копнув ногою тіло. — Сволота вбив мою сучку!
Розділ 71
— Як нога? — поцікавився Ґюннар Маркюссен.
— Болить, але вже менше. З неї вийняли п’ятнадцять дробин. Кажуть, буду, як новенький. Сподіваюсь невдовзі викинути милиці.
— Чудово! — сказав Маркюссен не надто зацікавлено.
Ми сиділи в його тісному, заваленому паперами кабінеті.
Минув майже тиждень від того дня, коли поліція зі зброєю в руках взяла штурмом подвір’я хутора; її зустрів лише Юсеф Мардал, який курив посеред подвір’я, і я. Я сидів на східцях ґанку, потроху мліючи від болю. У стодолі лежали два трупи.
У Рікарда Гарріса була перерубана шия. Стара, іржава сокира виявилася достатньо гострою, щоб розрубати м’язи. Він помер на місці.
— Довго ж довелося вас тоді чекати, — промовив я.
— Ми не знали ситуації. Я дотримуюся правил і не посилаю своїх людей назустріч невідомій небезпеці.
— А що на хуторі є Гарріс, знали?
Ґюннар кивнув.
— Так, Ліве почула, як ти перед вистрілом встиг назвати його ім’я. Швидко ж зреагував, Бренне! Ми лише не знали, що і Мардал теж там. Досі не розумію, як він здогадався, де вас шукати.
— Хіба ж я невичерпно пояснив? — здивувався я.
— Ні...
— Мене напхали знеболювальним, може, забув сказати... Відповідь проста. Я зателефонував Юсефові з авта. На ту мить він був недалеко, саме повертався з півночі додому.
— Вдалий збіг... Міг і нас попередити, — дорікнув Маркюссен.
— Міг, але я був занадто збуджений.
— Зрозуміло, — кивнув він, невпинно гортаючи стоси паперу на столі. — То які твої висновки, Бренне? Хто вбив Барбару Бломберґ і Геллє Мьорк? Юдіт?
— А я думав, вам зовсім нецікава думка такого аматора, як я...
Маркюссен квасно всміхнувся.
— Та це я лишень задля жарту запитую.
— Так, Юдіт. Переконаний... Навіщо Рікардові Гаррісу обманювати в тій ситуації? Він хотів убити Юдіт у мене перед очима, йому нічого було втрачати. А нащо брехати Юдіт? Та ні, це таки вона вбивця.
— Погоджуюся, — сказав Маркюссен. — Усе наче б правдиво. Єдине, що не вписується у картину, — мотив.
— Ревнощі дуже поширений мотив.
— Юсеф Мардал не вперше зраджував дружині. Щось цього разу пішло інакше. Щось, що змусило її піти на вбивство.
— Твоя правда... Юсеф замолоду часто стрибав у гречку. Сама ж Юдіт мені про це розповідала. А ще вона казала, що дуже некомфортно почувалася у світі Барбари Бломберґ. Гадаю, Юсеф, справді, прагнув стати частиною іншої реальності, прагнув визнання культурної еліти. Барбара могла дати йому перепустку до свого кола, а Юдіт лишень заважала б переходу до вищої касти суспільства. Тому й убила. Інші жінки позичали собі Юсефа на ніч, Барбара ж хотіла забрати його собі назавжди.
— Можливо, — кивнув Маркюссен. — А Геллє, причому тут Геллє?
— Не знаю. Юдіт не встигла признатися перед смертю. Припускаю, теж через ревнощі. Геллє вписується у картину. У божевільній уяві Юдіт Геллє звабила її чоловіка, а не він її зґвалтував.
Маркюссен замислено кивав.
— Вона не могла мати дітей... Ти це знав?
— Юдіт?
— Так записано в її історії хвороби. Багато років тому вона була вагітна і... впала зі сходів. Принаймні таке розповіла в лікарні. Мовляв, зашпорталася, перечепилася за дверцята шафи й упала.
— Її ударив Юсеф?
Маркюссен стенув плечима.
— Хтозна... У кожному разі, викидень призвів до ускладнень і неплідності.
Я задумався.
— Ти пов’язуєш її бездітність з дитячими фото жертв, покладеними долілиць на місцях злочину?
Маркюссен знову стенув плечима.
— Мабуть, таки пов’язую, але це нічим не підкріплені здогади.
— Звучить вірогідно, сказав я. — А як бути з її беззаперечним алібі? Як їй це вдалося?
Маркюссен завовтузився на стільці.
— Алібі? Тітка? Тітка виявилася старою маразматичкою, якій однаково, була тоді п’ятниця чи святвечір. Коли ми попросили її підтвердити, що Юдіт приїжджала до неї у вечір убивства, вона зазирнула в свій календар. Там були відмічені відвідини небоги, тож вона підтвердила. Ми ще не маємо результатів експертизи почерку, однак усе вказує на те, що Юдіт сама зробила запис у календарі.
— Прокол!
— Так, — визнав Маркюссен. — Ми прокололися. Гадаю, надто швидко втішилися, спіймавши Юдіт на одній брехні, коли вона сказала, ніби в день убивства Юсеф був удома, і забули перевірити другу брехню. Я не зовсім вірю, що Юдіт була дурна й недалека чи надто хитра.