Той, хто вбиває
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-8659-96-6
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Той, хто вбиває». Краткое содержание книги:
Відомий адвокат Мікаель Бренне переживає не найкращі часи в своїй професійній діяльності, тому погоджується взятися за таку резонансну справу, проте програє її.
Чи вдасться головному героєві відновити свою репутацію, але не втратити життя?
Шанувальникам творчості Кріса Тведта буде цікаво не тільки знову зустрітися з улюбленим персонажем Мікаелем Бренне, а й ознайомитися з особливостями норвезької судової системи.
Знову закаркали ворони.
Я щосили вдивлявся у гущавину, але спершу нічого не побачив. Новий шквал пронісся лісом, сонячні промені, пронизуючи густу зелень, затремтіли й завібрували перед очима.
Щось майнуло віддалік. Щось темне, схоже на тінь, яка гойдалася повільніше, ніж розбурхане гілля дерев.
Долаючи внутрішний спротив, я рушив углиб лісу.
Коли підійшов ближче, три чорні птахи неохоче злетіли з повішеного тіла.
У порожніх, чорних очницях запеклася кров, крізь яку виднілася кривава плоть. Довгий, синьо-чорний язик звисав з ошкіреної пащі. Навколо вилися й повзали мухи, колись шовковисте хутро потьмяніло й сковталося. Задні лапи висіли за кілька сантиметрів над землею. Хвіст, який завжди радісно метлявся від найменших виявів уваги, безвольно обвис і чомусь навів мене на думку про полеглий стяг після програної битви.
Я довго стояв, немов паралізований, на краю галявини, мене переповнював розпач від безсенсовності цього вчинку. Можливо, я мав би відчувати полегшення, побачивши на гілляці собаку, а не людину, але тієї миті біль відчувався не менший.
У кронах дерев нетерпеливо закаркали ворони, я стрепенувся і повернув на стежку, поволі почвалав до будинку, намагаючись позбирати докупи думки.
Тільки-но з’явився сигнал у мобільному, я набрав Ліве. Вона ж або вимкнула телефон, або розмовляла з кимось. Довелося телефонувати на гарячу лінію поліції.
— Покличте, будь ласка, старшого інспектора Маркюссена!
— Хвилинку, зараз з’єднаю.
На іншому кінці лунали безкінечні гудки, але ніхто не взяв слухавки. За хвилину, яка видалася вічністю, знову озвався черговий на гарячій лінії.
— Поліція.
— Я намагаюся розшукати Ґюннара Маркюссена.
— Ага, так. Він десь у будинку... Принаймні мені не відомо, чи виїжджав він з Управління. Спробуйте ще раз за якийсь час.
Я знав, що дарма просити номер його мобільного, ніхто його не дасть телефоном.
— Справа дуже термінова. Розшукайте його, будь ласка, і перекажіть негайно зателефонувати адвокатові Бренне.
— Як-як ваше ім’я?
— Адвокат Мікаель Бренне, — повторив я. — Це надзвичайно терміново. Скажіть, що я чекаю на місці злочину.
Я стояв на задньому подвір’ї, за будинком. Вітер ще мить тому налітав потужними шквалами, а тепер змінився рівним бризом із запахом моря і солі. Нудота, яка грудкою підпирала діафрагму, відколи я знайшов собаку, раптом підкотилася до горла; я нахилився і виблював. Неймовірно захотілося пити. Я пішов у будинок, знайшов у кухонній шафці чисту склянку й випив аж три склянки води.
Моллі мертва.
Юдіт зникла.
І не давався чути Ґюннар Маркюссен.
Я почав нервувати, розумів, що час працює проти Юдіт. З кожною хвилиною їй залишалося дедалі менше шансів вижити. Я невпинно ходив туди й сюди вітальнею. Знову мій погляд упав на поставлену сторч книжку на журнальному столику. Я взяв її до рук, вона розгорнулася на сторінці, яку я добре запам’ятав, бездумно прогорнув сторінки, притримуючи великим пальцем. Помітив, що книжка з автографом, і подумав краєм свідомості, що це дивно. Навіщо Юсефові примірник з його ж підписом? Якщо автограф, звісно, не призначався Юдіт.
Ні, не Юдіт.
«Раґнгільд, з найкращими побажаннями, Юсеф Мардал» — недбало нашкрябано кульковою ручкою, а сам підпис значно виразніший і розмашистіший.
Я застиг, дивлячись в одну точку, пам’ять поволі повертала мені картину кількамісячної давнини, спершу розмито, затуманено, а потім дедалі чіткіше і ясніше.
Презентація книжки в кав’ярні на Ліллє Овреґате. Там я вперше побачив Юсефа Мардала, там почалися наші з Геллє стосунки.
Пригадую, я не зводив з неї очей, як раптом хтось гупнув у мій стілець. Я обернувся, сердитий на чоловіка, який прокладав собі дорогу між столиками, але той навіть не звернув на мене уваги, зосереджений лише на Юсефові.
Ми ніколи нічого не забуваємо — десь я таке прочитав. Усе навколо, щонайменша дрібниця, яку вихоплює з навколишнього світу наш зір, навіть зовсім неважливі деталі — усе відкладається у мозку. Просто ми не маємо доступу до багатьох спогадів, вони нагромаджені в закамарках підсвідомості, як мотлох на горищі. Не знаю, чи це правда. Напевно, образ Рікарда Гарріса ховався десь глибоко в пам’яті, я не зумів його звідти видобути. З того вечора запам’яталося щось зовсім інше.
Сяюче обличчя Геллє; Барбара, яка щойно зійшла зі сцени, виснажена й радісна водночас. Енергія, яку випромінював Юсеф. І обмін репліками, коли Юсеф підписував книжку.
«— Як вас звати? — запитав Юсеф.
— Рікард, — відповів чоловік. — Але це не для мене. Підпишіть для Раґнгільд.
— Сподіваюся, вашій коханій сподобається».
Десь приблизно таким був діалог, а ось обличчя Рікарда Гарріса я пригадати не зміг. Воно вимальовувалося перед очима нечітке й розмите, як невдала фотографія.
Розділ 68
Я вже сидів у авті, коли зателефонував Маркюссен.
— Що трапилося? На гарячій лінії сказали, що справа термінова... Ти щось казав про місце злочину?
Я гарячково почав пояснювати.
— Агов, Бренне, трохи спокійніше, — урвав він мене після кількох речень.
Я і сам відчув, як слова навперебій вилітали з рота, без ладу й послідовності, нагромаджувалися одне на одне, немов на вежу, яка ось-ось завалиться.
Я глибоко вдихнув і почав знову. Спробував розказувати системно, не перестрибуючи й нічого не пропускаючи. Маркюссен, на диво, слухав дуже терпляче, майже не перебивав.
— Мардал сам міг убити собаку, — сказав він, коли я розповів про Моллі. — Бісів мерзотник на таке здатний.
— Здатний, — погодився я. — Але його не було вдома кілька днів, а собака висить уже довго. Я не експерт, однак помилитися важко.
Маркюссен навіть не сперечався.
— Гаразд. Ось тільки не збагну логіки з книжкою.
Я ще раз пояснив.
— Ага, ясно... Хоча Раґнгільд дуже поширене ім’я.
— Книжку поставили навмисне, Маркюссене. Гарантую! У домі побував Рікард Гарріс. Забрав Юдіт, а книжку залишив замість візитної картки. Можеш іронізувати, скільки заманеться, але чи готовий взяти на себе відповідальність, не повіривши мені?
Маркюссен промовчав — добрий знак.
— Окей, ми виїжджаємо, — сказав він нарешті. — Чекай там!
— Та нащо я вам здався! — я сам чув, що кричу, і додав спокійніше: — Я вже звідти поїхав. Там лише мертва собака. Юдіт Мардал ніде немає... Якщо ми її не знайдемо в найближчі години, вона помре. Якщо, взагалі, ще жива.
— Її авто біля дому?
— Так. Чого питаєш?
— Залишайся на лінії, Бренне!
У вусі задзижчало. Мабуть, перемкнувся на іншу розмову. Здавалося, минуло багато часу, доки Маркюссен з’явився знову.
— Ми вишлемо кілька патрулів на дороги й оповістимо всі поліційні відділки Південної Норвегії. Гарріс їздить на білій «тойота гайс». Якщо правильно розумію, він має добрячу фору перед нами. Може перебувати зараз, де завгодно.
— Навряд, — заперечив я. — Гарріс планував нинішній день давно, можливо, кілька років, і сьогодні має намір виконати задумане.
— Про що ти кажеш?
— Книжка — не просто візитівка, нею він повідомляв Юсефа Мардала, де шукати дружину. Вона була розгорнена на новелі «Адвент». Рікард Гарріс прямує на батьківський хутір Юсефа. Там усе почалося, там повинно й скінчитися.
У голосі Маркюссена раптом зазвучали підозріливі нотки.
— Тільки не кажи, що ти їдеш туди!
— Не бійся! Я не повний ідіот! Не попру напролом... Хочу тільки впевнитися, чи вони там, а їх я і здалеку побачу. Якщо маєш патрульне авто поблизу, я з радістю поступлюся місцем.
— Зачекай!
Цього разу чекати довелося лиш кілька секунд.
— Є там патрульні... Але за жодних обставин не заходь на подвір’я, ясно? Розкажи, як туди дістатися, щоб довго не блукати.
Я пояснив, як умів.
— Чудово! Ми виїхали! Де ти зараз?
— За хвилин п’ятнадцять їзди. Можливо, двадцять... Десь так.