Той, хто вбиває
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-8659-96-6
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Той, хто вбиває». Краткое содержание книги:
Відомий адвокат Мікаель Бренне переживає не найкращі часи в своїй професійній діяльності, тому погоджується взятися за таку резонансну справу, проте програє її.
Чи вдасться головному героєві відновити свою репутацію, але не втратити життя?
Шанувальникам творчості Кріса Тведта буде цікаво не тільки знову зустрітися з улюбленим персонажем Мікаелем Бренне, а й ознайомитися з особливостями норвезької судової системи.
— Розкажи, як усе трапилося, — попросив я.
Хлопчисько почав щось белькотіти про вечір, який назавжди змінив його життя.
— Що скажете, пане Бренне? — запитав батько, коли ми насилу продерлися крізь події того вечора. — Він же не навмисне... то був нещасний випадок, ось і все.
— Побачимо, — відповів я і знову обернувся до сина. — Зможеш прийти якогось дня наступного тижня у такий час?
— Зможемо, — відповів замість сина батько. — Але я тут подумав про одну річ, оте з компенсацією... Я так зрозумів, що доведеться добряче заплатити.
— Цілком можливо, — обережно відповів я, бо зовсім нічого не пригадував про якусь компенсацію, а детально вивчити справу ще не мав часу.
— Ми маємо депозитний рахунок, — вів далі батько. — Відкладали малому гроші від самого його народження. На хату, знаєте... Тепер дорого знайти собі помешкання.
— На чиє ім’я рахунок? Хто ним розпоряджається?
— Не можу вам точно сказати, бо то залагоджувала дружина.
— З’ясуйте до наступної зустрічі, подивлюся, що і як.
Коли вони пішли, я замислився над словами батька. Він мав рацію: купити житло, справді, дуже дорого.
А Раґнгільд Кюльсейд, наскільки я пригадував, працювала касиркою у продуктовій крамниці. Трохи дивно...
Ліве відразу підняла слухавку, голос звучав нетерпляче.
— Бренне? У чому річ? Я поспішаю!
— Раґнгільд Кюльсейд працювала в крамниці, правда? — запитав я.
— Почекай хвилинку, — я почув шелестіння паперів. — Так. «Рема 1000».
— То як вона зуміла купити власний дім?
— Може, то була якась убога халупа?
— Ні, цілком пристойний особняк. Я ж там був, хіба забула?
— Може, виграла гроші в «лото»? Хтозна... Або успадкувала.
— Можливо, але однаково дивно, що купила таку велику садибу. Вона ж тоді була ще зовсім юною дівчиною. Більшість дівчат її віку залюбки вдовольняються маленькою мансардою. А це дім для родини. Може, збиралася заміж? Якщо вже не була заміжня. Думаю, у неї був співмешканець.
— Міг бути, звісно, але я не знайшла в базі даних жодного натяку на нього. За даними реєстру громадян, у будинку на той час мешкала лише одна людина — Раґнгільд.
З голосу Ліве чутно було, як я їй надокучив, як їй хочеться скоріше закінчити розмову.
— Можливо, і ні, — стояв я на своєму. — Про зміну місця проживання треба повідомити відповідні служби. Люди часто про це забувають, або ж їм просто начхати. Я і сам кілька разів забував, коли був молодший. Ти не перевіряла «земельну книгу»?
— «Земельну книгу»?
— Так, єдиний реєстр прав на нерухомість.
— Я знаю, що таке «земельна книга», — відрізала Ліве.
— Чудово! То перевіряла чи ні? Вона сама була власницею будинку?
— Почекай!
Минав час. Я терпляче чекав, прислухався до впізнаваного цокотіння пальців по клавіатурі. Нарешті в слухавці почулося щось схоже на приглушену лайку.
— Ти ще тут, Бренне?
— Тут, ясна річ.
— Здається, ти маєш рацію. Раґнгільд Кюльсейд не була єдиною власницею будинку. Вона купила його в складчину з одним чоловіком.
Голос Ліве звучав натягнуто, вдавано байдуже, і це мене потішило — вона знову прокололася.
— Як його звали?
— Не знаю, чи можна...
— Ну ж бо, Ліве! Це публічний реєстр. Я можу проглянути його зі свого комп’ютера і, за потреби, знайти все, що хочу.
— Рікард Гарріс, — відповіла Ліве, секунду повагавшись.
— О, майже як актора...
— Кого-кого?
— Пусте! То було ще до твоєї появи на світ. Як пишеться?
— Так, як чуєш, через «к».
Вона назвала ім’я по літерах, я записав на звороті конверта.
— Маєш його адресу?
— Ми самі проведемо розслідування, — відрізала Ліве. — Навіть близько не підходь до того типа!
Я ще довго сидів, незмигно дивлячись перед собою.
Рікард Гарріс.
Мені не треба було записувати ім’я, його ніби хтось викарбував у моїй душі. То був чоловік, який убив Бар-бару Бломберґ і Геллє Мьорк. Я не зміг би довести цього в суді, я його навіть не знав, однак знав, що він убивця.
У мережі знайшовся лише один Рікард Гарріс з берґенського регіону, і мешкав він у Фюллінґсдалені, містечку-супутнику по інший бік Льовстаккена. Я записав адресу, потім спробував розшукати його фото. Цілком сподівано інтернет показав безліч фотографій актора Річарда Гарріса й жодної місцевого Рікарда Гарріса. Його не було у фейсбуці, ані в твіттері.
Дивно, хоча можливо. Іноді здається, ніби весь світ сидить в соціальних мережах, жваво викладає історії свого життя в особистих статусах, однак це ілюзія. Маса звичайних людей не залучені до мережевої діяльності — з різних причин. Хоч би портрет його знайти... Щось в імені вчувалося начеб знайоме. Нелогічно, бо я обов’язково згадав би, якби хоч раз зустрічався з Рікардом Гаррісом. Ірландський актор з таким самим іменем, якого підвісили гаком за ребра у фільмі вісімдесятих років про індіанців, справив свого часу незабутнє враження на мене.
Але я так і не зумів ухопитися за ниточку невиразного спомину на дні підсвідомості.
Я просидів пів години, дивлячись у відчинене вікно й барабанячи пальцями по письмовому столі. Не міг зібратися докупи і взятися до роботи. Ніби на щось чекав.
Зрештою, знову зателефонував Ліве.
— Ну що?
— Щось... щось знайшли про нього?
— Навіть якби знайшли, чого б це ми, до лиха, мали з тобою ділитися?
— Бо ви нічого не знали б про Рікарда Гарріса, якби не я. Ти мені винна послугу.
— Нічого я тобі не винна! Таких зобов’язань у нас немає, і ти це добре знаєш, — я мовчав, тож за короткий час вона озвалася знову. — За Рікардом Гаррісом нічого протизаконного не числиться. Ми тут трохи понишпорили... обережно... Його вже кілька днів немає вдома.
Здалеку в слухавці долинав чийсь голос, начеб Маркюссена.
— Вибач, мушу закінчувати розмову, — тихо сказала Ліве.
До кабінету зазирнула пані Сьоренсен і попросила дозволу піти додому трохи раніше.
— Грильпаті на терасі, — пояснила вона.
Я кивнув, погоджуючись. Цікаво, чи є ще десь у світі місто, де гарна погода ставала б приводом раніше відпроситися з роботи додому?
Відразу за пані Сьоренсен у дверях виринула Сюнне. У жовтій сукні й білих кросівках.
— Я зустрічаюся з друзями на пиві у Верфтеті, — сказала вона.
— Гарно розважайся! — побажав я.
— Може, з нами?
Я похитав головою.
— Не зараз. Чекаю на... телефонний дзвінок.
— Ну, добре, — сказала Сюнне й пішла.
То була простягнена рука до примирення після вчорашньої суперечки. Я мав би погодитися чи принаймні пояснити свою відмову. Не знаю, чому так не зробив. Відчував — щось наближається до завершення.
Або ж лише починається.
Розділ 65
Через відчинене вікно кабінету я спостерігав, як поволі міняється ближче до вечора денне світло, від сліпучо-білого до тепліших і глибших тонів, немов рефлекси на відполірованій мідній поверхні.
Усе, врешті-решт, зводилося до Юсефа Мардала.
Абсолютно все.
Він був чорною дірою, навколо якої усе закручувалося; невидимим енергетичним полем, яке всмоктувало все навколо, а потім випльовувало по інший бік сплюндровані, спотворені рештки.
Вони були засліплені його талантом, і Барбара, і Геллє, а тому бачили лише те, що він хотів, аби вони бачили: його шарм, небезпечну звабу. Вони ніби грали у фільмі з Джеймсом Діном у головній ролі. Але то було не кіно. Тепер вони обидві мертві.
Я думав про Рікарда Гарріса, намагався збагнути його спосіб мислення. Рікард прагнув помсти, я навіть не сумнівався. Вони були юними, збиралися жити разом, стояли на початку свого життя, але Раґнгільд Кюльсейд цього було недостатньо. Недостатньо, після того що вчинив з нею Юсеф Мардал. Юсеф знищив її життя, а Рікард Гарріс не зміг його врятувати.