Той, хто вбиває
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-8659-96-6
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Той, хто вбиває». Краткое содержание книги:
Відомий адвокат Мікаель Бренне переживає не найкращі часи в своїй професійній діяльності, тому погоджується взятися за таку резонансну справу, проте програє її.
Чи вдасться головному героєві відновити свою репутацію, але не втратити життя?
Шанувальникам творчості Кріса Тведта буде цікаво не тільки знову зустрітися з улюбленим персонажем Мікаелем Бренне, а й ознайомитися з особливостями норвезької судової системи.
Я пильно придивлявся до нього. Я точно бачив його на презентації Юсефа і ще десь, ось тільки не міг пригадати, де. Він мав русе волосся з рудуватим відтінком, блідо-блакитні очі.
Людина без особливих прикмет, яка зливалася зі своїм оточенням, обличчя, яке годі запам’ятати. Непримітний убивця.
І раптом я згадав.
— Ти був у суді! Коли розглядалася справа Мардала. Сидів у залі.
Я бачив його там, а що він видався мені знайомим, приписав його до завсідників судових засідань, які проживають своє життя на лавах для публіки.
— Правильно, — погодився чоловік. — Я день у день слухав, як ти намагався переконати суд, якою неперевершеною і чудовою особистістю є Юсеф Мардал.
— То лише...
— Знаю, то лише твоя робота, — урвав мене Рікард Гарріс. — Але мусиш навчитися, і Юсеф Мардал мусить навчитися, і всі решта теж мусять навчитися, що за кожне слово й дію повинна бути відповідальність.
Він задивився кудись у простір, ніби прислухався до відлуння своїх слів, а тоді різко змахнув рушницею.
— Вставай!
— Не можу! Ти прострелив мені ступню.
— Кілька дробинок, дрібниці. Підводься! Або пристрелю! Рухайся!
Я встав на ноги. Боліло, але йти міг.
— Лови! — Рікард Гарріс кинув мені ключа. — Відмикай!
Юдіт лежала в позі ембріона на підлозі вітальні зі зв’язаними за спиною руками. Ступні й зап’ястки замотані скотчем, у роті — кляп, на очах — пов’язка. Це, мабуть, найгірше, подумав я: безпорадно лежати, нічого не бачити й напружено дослухатися, аби зрозуміти, що відбувається, чи є хтось у кімнаті, чи не наближається убивця.
— Це — я, Юдіт. Мікаель Бренне, — сказав я.
Вона здригнулася, підвела голову — рух, сповнений несподіваної надії.
— Мені до спини приставлена рушниця, — пояснив я, і її голова знову опала.
— На столі лежать кусачки. Візьми й звільни їй ноги, — звелів Рікард Гарріс. — Потім покладеш їх назад, на стіл.
Я послухався. Юдіт намагалася щось сказати, у горлі їй хуркотіло.
— Можна зняти пов’язку з очей і кляп? — запитав я.
Рікард завагався.
— Добре, — урешті погодився він. — Але якщо вона закричить, я вистрелю.
— Гаразд, — сказав я. — Ти ж не кричатимеш, правда, Юдіт?
Жінка ледь кивнула.
Зажмурилася від раптового світла. Коли я вийняв кляп, вона закашлялася, захрипіла, спрагло облизувала пересохлі, потріскані губи. Ворухнула губами, але звуку не було.
— Допоможи їй встати, — знову звелів Гарріс.
Мені довелося просто взяти Юдіт на руки. Вона була важка, у пораненій нозі гостро шпигнуло. Гарріс зайшов у кімнату й кружляв навколо нас.
— Виходь з хати! — прикрикнув він.
Юдіт нетвердо трималася на ногах, обличчя зблідло до жовтизни, погляд затуманений. Вона жодного разу не глянула на мене, ніби замкнулася у своєму світі. Я охопив її рукою за стан і, так підтримуючи, вивів на ґанок, а тоді — униз східцями.
Доки ми йшли подвір’ям, вона глибоко дихала, ніби не могла набрати достатньо свіжого повітря в легені. Я важко налягав на ногу, за кожним кроком у черевику булькало.
— У стодолу! — велів Рікард Гарріс.
Надворі сутеніло, вечірнє світло мінилося перламутром. Отвір дверей стодоли зяяв чорним прямокутником. Аж ступивши кілька кроків усередині, я зміг хоч щось розгледіти у півтемряві. Я різко зупинився.
З крокви звисала мотузка з петлею на кінці. Під нею стояв пень, на якому рубали дрова.
Я упізнав той пень. Щось ворухнулося у пам’яті, я швидко роззирнувся, але не побачив того, що шукав. Тут нічого не змінилося. Плуг, іржавий реманент у кутку. З’явилася хіба одна нова річ — стара, розхитана розкладна драбинка під стіною, у глибині стодоли.
— Далі йди! — командував Гарріс.
Він підштовхнув мене рушницею у спину, цівка здалася немов розпеченою вогнем. Хоч то, мабуть, була ілюзія, але я не міг позбутися відчуття опіку між лопатками. Я поволік Юдіт за собою.
— Підійди до пенька!
— Гаррісе, не роби цього!
— Заткнися! — у голосі вчувалася така напруга, ніби натягнуті нерви за спокійним фасадом ось-ось луснуть. — Роби, що кажу! Нумо!
Юдіт, напевно, відчула те саме, що і я. Вона покірно доклигала до пенька, поставила на нього одну ногу.
— Допоможи їй вилізти!
— Ні! Не буду! Я не твій раб!
Рікард підійшов ближче, не зводячи рушниці з Юдіт.
— Або зробиш, що кажу, або побачиш, як я її застрелю. Спершу вистрелю у ноги, потім — у живіт, коли ж побачу, що достатньо намучилася, уб’ю. А тоді візьмуся за тебе.
Гарріс говорив тепер спокійним, діловим голосом, ніби розповідав про цілком буденні речі. Дивився просто на нас, але й водночас повз нас. Мовби вдивлявся у невідомий йому світ.
Я обхопив Юдіт за стегна, підняв на пеньок. Відчув, як сильно тремтіло її тіло, немов від лютого холоду.
— Відступи кілька кроків убік, Бренне!
Я відступив.
Юдіт самотньо стояла на пеньку. Ледь похитувалася. Ноги їй підгиналися. Якщо вона впаде зі зв’язаними ззаду руками, то сильно вдариться і не зможе підвестися, подумав я, усвідомлюючи всю абсурдність тієї думки.
— Думаєш, якщо повісиш Юдіт, це поверне тобі Раґнгільд? — запитав я.
— Звичайно, ні...
— То навіщо так чиниш? Це дасть тобі умиротворення?
Доки я змушував його говорити, існувала ще хоч якась надія. Вони вже десь у дорозі. Скільки часу минуло від розмови з Ліве? Не дуже багато, подумав я з розпукою. Але варто спробувати.
— Розмовляєш зі мною, наче з дурником, — мовив Рікард. — Насправді ж дурень ти!
— Можливо, — не заперечував я. — Але, гадаю, її смерть не примирить тебе з втратою. Навпаки, твоє життя стане пеклом. Чи добре тобі спалося після вбивства двох жінок? Чи відчув ти радість, повісивши Моллі?
Погляд Рікарда затріпотів.
— Її звали Моллі? Не треба було її вбивати, — промовив він. — Собака єдина без вини. Не треба було її вбивати, — повторив він.
— Ти так само каятимешся, коли вб’єш Юдіт. Усі твої вчинки додадуть страждань і горя. Саме час усе припинити, Гаррісе!
На якусь мить мені здалося, що Рікард таки мене почув. Розгубленість з’явилася на його обличчі, ніби почав прокидатися з кошмарного сну. Та враз він потрусив головою.
— Ні, ти не розумієш... — голос його набирав сили з кожним словом. — Я тобі кажу, а ти не слухаєш! Ви, хай вам біс, ніколи не слухаєте інших. Я писав і писав листи, сподіваючись, ідо ти навернешся на шлях істинний і усвідомиш, що все, чого торкається Юсеф Мардал, гине, але ти тупий і непробивний! Це... це нарешті змусить Юсефа Мардала зрозуміти, що він накоїв. Іншого способу немає! Він мусить пізнати те, що пізнав я, відчути те, що я відчув! І лише тоді зрозуміє, що наробив. І лише тоді відчує каяття! Через біль народиться наново... Я не покараю Юсефа, я дам йому спасіння!
— Спасіння? Це — ілюзія! — заперечив я. — Та навіть якби так, то чим завинили дві нещасні жінки? Чому натомість не дати спасіння Юдіт? Чому просто її не відпустити?
— Вона теж винна! — скрикнув він і зробив випад уперед рушницею, наче списом.
— Але ж не Юдіт вчинила наругу над Раґнгільд, — сказав я так спокійно, як лиш міг. — Юдіт не винна у її смерті.
— Ні, можливо, не в смерті Раґнгільд, але вона теж убивця.
Я спантеличено мовчав, не розумів, про що Рікард говорить. Він помітив моє нерозуміння й дивно зареготав.
— Вважаєш себе дуже хитромудрим, Бренне, але ти нічого не второпав. Навіть коли зло, не криючись, крокуватиме світом, ти його не розпізнаєш. Ти досі віриш, що я убив Барбару Бломберґ і Геллє Мьорк! То не я. То вона!
Я не відразу здогадався, кого він мав на увазі.
— Юдіт? Ти кажеш про Юдіт? Цього не може бути!
Розділ 70
— Вона вбила обох! — сказав Рікард Гарріс. — Я там був. Стояв, як завжди, під її вікнами, а коли вона виходила з дому, їхав за нею. Вона була в обох жінок, я бачив, як дзвонила в двері й заходила досередини. Після її відвідин вони були мертві. Ось так.