В країні дрімучих трав
- Автор: Брагин Владимир Григорьевич
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Дмитренко М.
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «В країні дрімучих трав». Краткое содержание книги:
Кинути все? Відмовитися від розгадки таємниці “повітря збіглих хвилин”? Сказати: прощай, Країно Дрімучих Трав? Недорозв’язати завдання і піти звідси назавжди — залишити порожні кокони? Залишити так, як залишають непотрібний мотлох, поламані ящики, порожні бочки, розбиті миски, від’їжджаючи з дач в дощову нудну осінь. Що робити?..
І я побачив, як Думчев розвів руками — маленькими ручками маленької людини, — розвів ними зовсім так, як розводить дитина, загубивши найулюбленішу іграшку. “Що робити?”
Я мовчки стояв у ніші, притулившись до стіни… Думчев замовк. У глибокій задумі він почав обходити камери. А я… Я не в змозі був зрушити з місця. Ноги мої підломлювались. Все в мені змішалось: подив (як же, яким чином можемо ми повернутись до людей?), захоплення відкриттями Думчева, гордість за розум людини і неспокій, неспокій…
Нарешті я ступив крок, хотів був кинутися до Думчева. Але він з несподіваною, невластивою йому метушливістю почав перебігати від камери до камери, з комори в комору. Він торгав, гладив лантухи, наповнені дивною речовиною. Він перебирав їх, перекладав з місця на місце, уважно, любовно, дбайливо. Ось чому я й подумав: “Думчев не піде звідси нізащо, ніколи!”
Та ось він зупинився посередині коридора. І я почув його голос, що зараз зовсім змінився:
— Хочу додому! Хочу до людей!
Він вимовив ці слова так, ніби стримував плач. Я тихо підійшов і, взявши його за руку, сказав:
— Я тут!
Цієї хвилини щось упало коло нас. Стеля захиталася. Посипалось каміння.
— Обвал! — скрикнув Думчев.
Ми побігли коридором, щоб вийти до річки Запізнілих Докорів. Та марно!
— Ходу немає! Стеля обвалилася! Назад! Ми бігли. Хвилини здавалися вічністю.
Десь над нами чути було гуркіт. Світло ліхтарів-бактерій не меркло. Здавалось, ці дрібні живі істоти щосили намагаються допомогти нам вибратися з підвалів. Коли ми піднялися східцями в кімнату Думчева, я відчув там запах гару. Дихати стало важко. Але як тривожно зашелестіли над нами прим’яті, зламані, сплутані дерева-трави, коли ми вибігли з будинку Думчева! В тіні пенька димів великий білий димок. Війнуло нестерпним жаром.
— Цигарка! — крикнув Думчев. — Були люди — вас знову шукали! Хтось кинув запалену цигарку!
Ми спробували сховатися від диму в гущавині трав. Дим стелився по землі. Ми спробували прорватися до річки… Але сухі трави загорілись. Вогонь заступив дорогу.
— Назад! До підвалів! — вигукнув Думчев.
Я підкорився. Тримаючись за плащ Думчева, затуляючи руками очі, задихаючись від диму, я біг. Отямився лише в підземних кімнатах.
Пам’ятаю, як Думчев квапливо зав’язав у мішок аркуші записів своєї подорожі і віддав мені цей мішок. Кімнати поступово наповнювалися димом. Гасли вогники бактерій. Ми запинали штори, закривали всі ходи.
Почали спускатися в підвал. Навіщо? Думчев вів мене коридором. Що буде з нами, я не знав. Тиша коридора й міцна рука Думчева мене заспокоювали. Я в усьому корився йому. Пам’ятаю, як ми ввійшли в нішу. Він відслонив туго запнуту штору. Ми опинились у невеличкій кімнаті. Вона не була освітлена, лише з коридора сюди просочувалося світло, але Думчев запнув штору.
— Сядьте тут! — сказав він.
Я відчув незнайомі мені відсвіжуючі запахи. З темряви долинув спокійний, рівний голос Думчева:
— Дихайте спокійно! Адже ви дуже втомилися.
Частина сьома
СИМФОНІЯ БАРВ
СОН ЧИ ДІЙСНІСТЬ?
Як краще сховатися від проміння призахідного сонця? Дуже хочеться ще поспати! Я повернув голову, затулив очі долонею, але проміння зігрівало руку й проникало між пальців. Перевернувся на другий бік. Хочеться спати. І раптом спохватився — де ж мішок з аркушами-записами? У кімнаті під пеньком, куди вже проникав дим, Думчев дав його мені в руки. Невже я його упустив? Одразу проснувся. Оглянувся. Почав шукати мішок. Треба згадати, як усе могло статися, чому я тут, а не в підвалі, де ми рятувалися від пожежі.
Все почалося з того, що в будинку Думчева, під пеньком, ми відчули запах гару, вибігли й побачили, що димить велетенський білий димар. Цигарка! Звичайна цигарка, яку хтось не докурив і кинув. Колись я й сам палив такі білі димарі-цигарки.
Ех, добре було б зараз закурити! Але де ж мішок?
Ось у траві лежить… якийсь недокурок. Як зрозуміти?! Чому я бачу перед собою звичайний недокурок, а не обгорілий димар? А ось коло недокурка випалена трава. Звичайна горіла трава. Я зовсім заплутався: чи то я бачу недокурок уві сні, чи то пожежа в Країні Дрімучих Трав з димом, палахкотінням і з нестерпним жаром вогню, від якого Думчев і я рятувалися в підвалі, мені лише приснились?
— Добрий вечір! — почув я голос Думчева.
— Добрий вечір! — і подумав: “Який же добрий вечір у спаленій країні?”
— Ви лежите на росяній траві. Вставайте, вставайте!
Але що трапилось? Знову повна плутанина. Де підвали, камери, штори, мерехтіння світляків?
Сумнівів немає! Вся Країна Дрімучих Трав з несподіваними пригодами мені просто наснилася. Звичайно, то був занадто довгий і дуже дивний сон, але все-таки це був сон. Адже ось по пальцю повзе мурашка, я можу її скинути! А мурашник? Від самої згадки про мурашник, куди мене затягли мурашки-викрадачі, дрож пробіг по спині. Звичайно, і мурашник приснився мені. Все ясно. А Думчев? Теж сон?
Та ось стоїть переді мною Сергій Сергійович. Я не відриваю від нього очей. І думаю: “Він такий самий на зріст, як я! Так було і вчора. Так було й тоді, коли я вперше побачив його там, біля страшного “міста” — гнізда ос.
Думчев уважно придивлявся до мене.
— Ви чуєте? — показав він на синіючий гай. — Хтось кличе нас: рю-рю-рю-рю…
Я вслухався, вдивлявся, і все довкола було таке незвичне, що я не міг нічого зрозуміти.
Рю-рю-рю…
Згадав! Адже це зяблик рюрюкає перед дощем.
Зяблик, спів — птахів! Я не в Країні Дрімучих Трав! Там я не почув би зяблика! Там усе шумів і шумів нескінченний ліс трав, там несамовите сюрчання коника приголомшувало мене.
А може, все-таки це сон? І мені сниться цей зяблик?
Рю-рю-рю… — співає зяблик.
Я сів поруч Думчева на зелений пагорок біля пенька, біля звичайного пенька. Я чув знайоме шелестіння листя, довге, солодке; вдихав пахощі свіжоскошеного сіна.
Спокій, тиша і якась світла веселість переповнили мене. Чи не повернувся я в світ свого раннього радісного дитинства, і бузок, стукнувши в низеньке віконце, заглянув до кімнати й розбудив мене?..
ДОБРЕ ЗНАЙОМИЙ КОСТЮМ
Думчев довго сидів у задумі поруч мене. Несподівано він підвівся й почав щось шукати біля коріння пенька. Я сторопів: може, Думчев ще не відчув свого справжнього зросту і шукає хід до оселі, спорудженої ним колись під старим пеньком? Трава біля пенька була прибита, витолочена ногами. Мабуть, усі підвали Думчева засипало землею. Треба нагадати Думчеву, але я не поспішав: він так діловито, спокійно нишпорив рукою по землі, до чогось придивлявся.
— Ось, ось, знайшов! — вигукнув Думчев. — Дивіться!
І я побачив маленький, ледь помітний кокон гусениці. Кокон був туго зав’язаний шовковою ниточкою. То от у чім річ! Це був той мішок-кокон, куди склав він свої записи про мандрівку, той мішок, який він вручив мені.
Мовчки дивилися ми то на цей кокон, то один на одного. Думчев розв’язав вузлик. Він тримав на долоні кокон з аркушиками і маленьку ниточку. І я відчув, що ця ниточка зв’язувала в його душі два світи — два життя: його минуле життя в Країні Дрімучих Трав і те життя, в яке він вступив, зав’язавши знову мішок з аркушами. Адже ці аркушики стануть передмовою до його розповідей про таємниці Країни Дрімучих Трав.