В країні дрімучих трав
- Автор: Брагин Владимир Григорьевич
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Дмитренко М.
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «В країні дрімучих трав». Краткое содержание книги:
— Чому лівша?
— Він несе свій смичок на лівому боці надкрилля. Резонатор — натягнута шкірка. Він вібрує, коли струшується вся рамка.
— Дозвольте! Дозвольте! — вигукнув я. — Тут усе заразом і смичок і гуслі.
— Так, варто було б придивитися музикантам і майстрам, які виготовляють скрипки. Склад оркестру, на жаль, не весь дібрано. Та я здивую й потішу гостя чимось іншим. Прямо із спеки я введу його в кімнату “фонтанів”. Так!.. Скажіть, будь ласка, — звернувся він до мене, — хіба вас не дивує, що, по суті) водопроводи наші будують так само, як будували їх і в Стародавньому Римі?
Я почав роз’яснювати систему подачі води під тиском у багатоповерхові будинки, але Думчев розсміявся:
— Недалеко ми відійшли від досвіду предків! Навіть не додумалися до того, що вода сама може підійматися вгору.
— Сама підійматися вгору? — перепитав я. Думчев поблажливо посміхнувся:
— Ви ж знаєте, що в будь-якій рослині вода, що надходить з грунту, підіймається вгору. Це не тільки тому, що рослина вбирає в себе воду через стебла. Вода від коріння сама йде по стеблу. Що може бути простіше. Я взяв стебло рослини. Воно, звичайно, складається із системи найтонших порожнистих трубок-волосинок. Я встановив це стебло в ставку, викопаному біля мого будинку. Кінчик стебла сягає вікна другого поверху. Вода підіймається вгору і зупиняється.
— Розумію, Сергію Сергійовичу, вода підіймається вгору за законами капілярності.
— Так, так, закони природи! — сказав Думчев. — Спостерігайте природу — і ви не витрачатимете стільки сили і праці, і не матимете стільки мороки, щоб гнати воду на верхні поверхи.
Тут Думчев просто заплутався. Він переплутав цієї хвилини всі масштаби: і зріст нормальної людини, і потребу у воді.
Мені треба було тут-таки заперечити Думчеву, що вода в капілярах, звичайно, може підійматися вгору лише на незначну висоту. Капілярної води не вистачить людині навіть на одну ложечку чаю.
Але я не сказав про це Думчеву. Жодним словом не згадав про те, що за довгі роки життя в Країні Дрімучих Трав у нього цілком природно виробились інші уявлення про відстані і об’єми — зовсім не ті уявлення, що в усіх людей. І не слід йому з такою категоричністю переносити свої погляди на той світ, в якому живуть люди.
Розповівши про свій водопровід, Думчев перейшов до того, як освітлюється його будинок. Це світло без вогню, без горіння. Джерел цього світла було вдосталь у Країні Дрімучих Трав: світніх комах, бактерій, гнилючок.
Тут, у Країні Дрімучих Трав, не віриш навіть тому, що сам бачиш: все навколо таке дивне, що здається неймовірним. Справді, який будинок у Думчева? Я собі навіть уявити не можу. Та слова Думчева про незвичайне освітлення були переконливі. Адже я вже побував в одному з його будинків. Ці роздуми викликали в пам’яті іншу картину. Я побачив себе в нашому театрі. Ми слухаємо доповідь про нові джерела світла, про застосування їх при оформленні спектакля.
Пригадую, як доповідач сказав, що світляки навели вчених на думку використати “холодне світло”. Підраховано, що у лампочки розжарювання лише три проценти енергії витрачається на випромінювання світла, а решта йде в повітря у вигляді тепла. А в світляків коефіцієнт корисної дії досягає дев’яноста процентів!
Пам’ятаю, як про це писалося в одній газеті:
“Якщо половину ламп розжарювання країни замінити новими джерелами світла, то можна мати грандіозну економію електроенергії”.
Ми прискорили ходу. Ліс трав почав рідшати. То там, то тут було видно просіки, алеї й галявини, засаджені кущами, — наслідок праці і турбот людини. Ми, очевидно, підходили до літнього будинку Думчева.
— Що це? — вихопилося в мене.
Із-за зелені кущів та одиноких дерев блиснуло, загорілося, заграло небаченими кольорами, барвами і візерунками велетенське панно.
ВЕЛИКЕ ВІДКРИТТЯ ЧИ ВЕЛИКА ПОМИЛКА?
— Здивувалися? — спитав Думчев.
— Ні, ні! — відповів я. — Тут не те слово. Це не подив. Я зачарований незвичайним видовищем.
— Лише огорожа. Просто огорожа мого будинку…
Справді, було чим замилуватись: яскраво-жовті барви, неначе шкурка стиглого лимона, перепліталися тут із вогняними, неблякнучими розцвітками осіннього листя і холодним сизо-голубим кольором, яким буває суворе північне небо. А яскраво-білі плями, чорні кільця, фіолетові смужки були розкидані в найхимерніших поєднаннях.
Сонце грало всіма барвами і освітлювало цю велетенську своєрідну театральну завісу-“огорожу”, як зневажливо назвав її Думчев.
Ми підійшли ближче…
Із землі стирчали скісні стояки. Вони були всіяні твердими, гострими, колючими голками:
— Ноги коників — непоганий частокіл для мого палацу, — пояснив Думчев. — А між ними я протягнув крила метеликів. Оці яскраво-жовті, як лимон, — крила метелика-крушинника; яскраво-біла літера “С” — це зворотний бік крил квітневого метелика; череп і дві кістки — малюнок спинки метелика сфінкс антропос.
Барви гармонійно зливалися й заступали частокіл.
Ми підійшли до воріт.
Я дивився і не міг надивитися: стулки воріт були ніби з металу, блищали добре начищеною бронзою. Здавалося, ніби невідомий майстер, продемонстрував мені на огорожі і воротах найчудеснішу гаму кольорів— від червоного до фіолетового. Яка насиченість кольором, який блиск, яке багатство відтінків! Мене особливо вразили золотисто-зелені відтінки нижньої частини огорожі.
І я вигукнув:
— Ніколи не бачив таких барв.
— Ворота зроблено з крил мідного жука. Але не в цьому річ! Тут люди з великою користю для себе можуть дечого повчитися.
Що можна було відповісти на це Думчеву?
Він спитав:
— Що ви бачите тут?
— Барви надзвичайної сили і яскравості…
— Мій гість дивився, бачив і… нічого не побачив, — мовив Думчев, дивлячись на. гарні візерунки своєї огорожі.
Я чекав запрошення зайти на подвір’я, але Думчев не поспішав:
— Пригадую! Нудний і одноманітний був колір будинків у містах. Які похмурі й сумні будинки восени, коли йде дрібний дощик. Навіть несподіване сонячне світло, що проривалося крізь хмари, робило їх ще сумнішими. Якого ж кольору тепер будинки в містах? Чи не змиває дощ фарбу з ваших будинків? Чи не вигоряє фарба на сонці?
— Ремонт, нове пофарбування — і будинок ніби заново відбудовано, — розгублено відповів я.
— Фарби, бочки фарб! Маляри з цебрами фарб, архітектори, безупинна праця. Змішувати й змішувати фарби, щоб одержати, зрештою, бляклий, швидко згасаючий, нудний колір.
— Авжеж! А як же? Він вів далі:
— Нехай у людей зацвітуть і засяють будинки, вулиці й міста всіма кольорами веселки. Ось так, як виграють на сонці барвами і міняться примхливими відтінками крила метеликів!
— Це неможливо!
— Ні, можливо! Мої кольори і барви зовсім не ті, до яких ви звикли. Зрозумійте ж мене: тут зовсім інше. Це не фарби із цебра маляра, тут не хімія і не пігменти! Це барви вічні, немеркнучі, дзвінкі, вони не підвладні часові. Ці барви ніколи не вицвітають. Вдивіться! Адже ці крильця прозорі!
Я вдивлявся до болю в очах, але все ще не розумів Думчева.
Він вичікувально позирав на мене і чомусь був не тільки серйозний і зосереджений, але, як мені здалося, засмучений. Чи не тому, що я не розумів його?
Думчев каже: вічні барви. Але ж крильця у метеликів тендітні. І живуть метелики кілька днів або тиждень-два.
Я стояв біля багатоколірної, променистої театральної завіси, або, як сказав Думчев, біля “огорожі” його будинку, з хвилюванням слухав і відчував: слова його йдуть від щирого серця, але суть справи для мене прихована.
І в голосі Думчева було стільки щирості, що я подумав був: “Тут нема помилки!” Потім схаменувся: “Ні, тут помилка. Не можуть барви бути вічні! І як же так? Адже він твердить, що крильця ці прозорі. Вони, справді, дуже тендітні, нестійкі. Ні, — вирішив я, — це дивна омана. Він сам себе дурить. Це помилка самотньої людини, яка загубилася на десятиріччя в Країні Дрімучих Трав”.