В країні дрімучих трав
- Автор: Брагин Владимир Григорьевич
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Дмитренко М.
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «В країні дрімучих трав». Краткое содержание книги:
А я? Що більше я дивився на цю ниточку й кокон гусениці, то дужче відчував, що всі переплутані враження починають прояснюватись. Там, у Ченську, під мікроскопом доцента Воронцової я прочитаю знову аркушики, які зберігаються в цьому коконі. На душі в мене було радісно й прозоро. Думав я тепер лише про одне: як би допомогти Думчеву тихо й спокійно повернутися в життя.
Трохи осторонь від пенька лежав чийсь акуратно складений костюм, сірий, картатий. Він видався мені дуже знайомим. Плетена краватка — темно-сіра з червоним. Коричневі черевики з вузликами на шнурках теж видались мені знайомими.
Я бачив колись на комусь цей костюм. Але на кому? Подивившись на черевик, я згадав крокуючі колони, які розчавили наш пліт біля річки.
— Це костюм велетня, — мовив я.
— Так, костюм велетня! Знаєте, в Країні Дрімучих Трав я роздобуду для вас шовкові штани з ниток шовкопряда, ватяну куртку витче психея. І ми будемо в плащах. Але стійте! Що ж це таке? Можливо, я й сам оце плутаю… То я усвідомлюю, що став таким, як усі люди, то втрачаю це відчуття. Не збагну… — Думчев схопився: — Гуркіт! Що за гуркіт? — Він затулив долонями вуха.
Так, якісь дивні уривчасті звуки. Вони мені знайомі, я їх чув колись. У траві промайнув пухнастий хвіст. Собака. Це її гавкіт. Отам якийсь навіс, покритий травою. Я підійшов до нього і почав спускатися кам’яними східцями…
Площадка. Стіл. Два стільці. На столі м’ятий бляшаний бідон. Я зупинився. І от з глибини показалася людська рука з ліхтарем, і передо мною постала знайома, дуже добре знайома постать жінки у ватянці. І сюди-таки стрибнув собака жовтої масті, з пухнастим хвостом…
І тут я негайно все, все згадав! Все зрозумів!
— Здрастуйте, товаришко Черникова! Я повернувся! — вигукнув я радісно.
— Що таке? Гола людина?!
Я вибіг з підвалу. Навздогін мені залунав скажений собачий гавкіт.
РОЗБІЙ СЕРЕД БІЛОГО ДНЯ
— Думчев! Сергію Сергійовичу! Де ви? Мовчання. Гавкіт собаки затих.
Та ось кущі сколихнулися, розсунулись, і Думчев спитав пошепки:
— Що, гуркіт вже ущух?
— Собачий гавкіт? Так!
— Ні, не гавкіт, а гуркіт.
— Це гавкіт собаки! Тут база Райхарчоторгу.
— Зрозумійте ж мене. Я певен…
Думчев не договорив — на нас мчав собака. Я схопив гілку і замахнувся. Собака, підібгавши хвоста, з гавкотом побіг назад до своєї хазяйки.
— Цей собака видався мені спочатку величезною допотопною твариною, — сказав Думчев. — А ви на неї — гілкою… І вона геть від вас! Лише зараз я повірив, що гуркіт — не гуркіт, а гавкіт і що ми обидва…
— Тихіше! Слухайте!
Там, коло бази Райхарчоторгу, Черникова розмовляла з своїм собакою. Ми обидва прислухались.
— Ну й робота! Розумієш, Кучерявий, яке діло? Мені по нову книжку ордерів до міста треба йти, а наказано: стій тут і вартуй одежу. А якщо по овочі приїдуть? Як же овочі без квитанції відпускати? А потім відповідай, звітуй, кому і почім відпускала. Кілька днів люди шукали отого чоловіка, що зник! Гай прочісували. А я їм кажу: “Не шукайте. Він тут, на цьому місці, на моїх очах щось проковтнув… і раптом зразу розтав, зник… Сама ж я про це в місто повідомила”. А мені сказали: “Ну, то вартуй цю одежу”. З пенька зняли, акуратно розклали й сказали: “Не чіпай, бережи. Сюди вчений собака прибуде. У Москві про нього відомо, Ельфою зветься. Він одежу понюхає і в гаю, у руїнах, кого треба знайде”. Отут і стій! За що на мене напасть така? Хто ж я є — завідувачка державної бази Райхарчоторгу чи сторож чужих піджаків? А тут голі ходять… Лякають ще…
Черникова замовкла.
— Громадянко, — гукнув я, — поверніть мені мій одяг!
— Хіба ж він твій?
— Мій! Киньте костюм сюди, в кущі. Ви одверніться, я сам його візьму!
— Наказано охороняти! Кого треба, того вчений собака Ельфа знайде.
— Прошу вас, товаришко Черникова…
— І не просіть! Наказано — ні на крок!
— Ну й не треба! Дочекаюся вченого собаки.
Ми перезирнулися з Думчевим і відразу зрозуміли один одного.
— Ідуть! Ведуть! Вченого собаку Ельфу!
— Де? Де?
— Там! Дивіться! Там вони, за поворотом…
Чериикова ступила кілька кроків, приставила долоню до очей, почала вдивлятися в далечінь.
Я вискочив з-за кущів, схопив одяг і кинувся назад.
Услід нам лунало:
— Розбій! Розбій серед білого дня!
Та ми були вже далеко й наближались до. альтанки.
Ось він, мій костюм! Але один на двох! І ми поділили одяг. Піджак і штани — Думчеву. А в мене… у мене був аж надто “спортивний” вигляд. Думчев був у веселому настрої: ще трохи — і засміється. А я реготав, реготав до сліз…
Рю-рю-рю, — десь поруч рюрюкав зяблик.
Ми весело толочили кущі. Переляканий дрізд цокав своє: цок-цок-цок…
І гавкіт собаки і те, як рюрюкав зяблик і як цокав дрізд, — усе це здавалось мені зворушливим уривком якоїсь дорогої мелодії.
БІЛЯ ПОРОГА СТАРОГО БУДИНКУ
Зараз, коли я пишу ці рядки і відновлюю в своїй пам’яті наше повернення до Ченська, мене знову охоплює те веселе, світле почуття, яке сповнювало нас у ті години. Пригадую, який дивний і кумедний вигляд був у Думчева в моєму широкому костюмі і який недоладний “спортивний” вигляд був у мене, як ми весело сміялись, дивлячись один на одного!
До вечора ми ховалися в гаю, а ледь посутеніло — вийшли на шлях і попрямували до міста.
Мушу нагадати, що, опинившись у Країні Трав, у потоці небезпек, я не зміг, не встиг поінформувати Думчева про події і зміни, які відбулися на землі за час його відсутності.
Ми поволі йшли повз вікна чужих будинків. В одних засвічувалися вогні, в інших було ще темно. Вікна були відчинені, до нас долинали уривки розмов, сплески сміху. Думчев раз у раз зупинявся, здивовано озирався. Він повернувся до життя, але всіма думками, почуттями, переживаннями ще не розлучився з Країною Дрімучих Трав.
Ось під великим синім абажуром зібралася сім’я за вечірнім чаєм. На високому стільці сидить білява дівчинка, розмахує рученятами, щось лепече, і всі навколо сміються.
Пригадую, що тоді на вулицях Ченська я подумав: “Ато з людей, які ось спокійно сидять за столами в будинках або проводжають нас злегка іронічною посмішкою на вулицях, — хто з людей повірить мені, коли я скажу, що поруч, зовсім поруч лежить країна, де мешкають тисячі хижих тварин, де широко й могутньо розлилася річка, через яку не може переправитись людина, де, мов широке пасмо, підносяться піщані горби і шалений вітер далеко розносить пилюку і де грізно і вдень і вночі шумлять дерева-трави. Думчев озирався, вслухався, зупинявся і уважно вдивлявся в обличчя людей, будинки, дерева… Він не вірив, що перебуває в рідному місті.
І коли з відчиненого вікна зазвучав романс “Для берегів вітчизни дальньої”, який передавали по радіо, Думчев підвів голову вгору. Ніби музика і слова линули не з вікна, розташованого на рівні його голови, а звідкись із неба. Він постояв, послухав і, вирвавши свою руку з моєї, швидко рушив уперед.
— Куди ви? — наздогнав я Думчева.
— Вона біжить за ними!
— Хто?
— Невидима людина, що співає. Я знову взяв Думчева за руку.
Це справді могло видатися йому досить дивним: адже радіо ввійшло в побут за тих років, коли він жив у Країні Дрімучих Трав.
Слідом за нами і поруч з нами линули слова романсу:
Немовби одне вікно передавало іншому попередній склад, а наступне вікно підхоплювало новий склад:
Слова і музика не залишали нас. Я детально і спокійно пояснив Думчеву, що таке радіо.
— Так, так! — сказав він. — Розумію! Розумію!
І тут-таки він почав доводити, що радіо Існує і в Країні Дрімучих Трав. Він навіть для прикладу навів якогось метелика, для якого його вусики правили за антену. Пригадую, що весь час, поки ми йшли вулицями Ченська, мене настійно переслідувала одна думка: треба спитати Думчева, як розуміти його слова: “…те, що ви з собою принесли і загубили, те й має допомогти”. Ці слова він сказав уночі на березі річки Запізнілих Докорів, після того, як ми переконались, що і друга крупинка, яка повертає зріст, втрачена для нас назавжди.