В країні дрімучих трав
- Автор: Брагин Владимир Григорьевич
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Дмитренко М.
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «В країні дрімучих трав». Краткое содержание книги:
Думчев дивився на мене, чекав. І мені треба було щось сказати.
— Ніяк не збагну, чому ці барви вічні? Що пофарбоване, те й вицвітає.
Хиталися, згинались і, як завжди, шелестіли трави. Думчев уже не дивився на мене. Він уважно вдивлявся в далечінь, ніби розгляда’в за могутньою шумливою зеленню трав якісь візерунки, що їх бачив він один. Він говорив. Слова його були схвильовані й гіркі.
— Що робити? Як розтлумачити людям, що тут зовсім інші барви, ніж у квітів? Жовтий жовтець, синя волошка, яскраво-червоний мак вицвітають, вигоряють. А тут не те, зовсім не те! Як пояснити? Тут природа барв інша. Барви моєї огорожі не зів’януть і не погаснуть! Ніколи! Оркестр у театрі створює бурю наростаючих звуків… Але де відповідне наростання барв? Ах, ця декоративна “зелень” весни, намальована на фанері й картоні! Чи змінюється вона разом з музикою оркестру? Ні! Фарби застигли раз і назавжди…
Я слухав і казав собі: “Помилка самотньої людини! Помилка, якої вона сама не бачить і не помічає!”
Дедалі глухіше шелестіли трави, яскравіше і живіше виблискувала і мінилася барвами чудова завіса, за якою був будинок Думчева.
Я слухав і запам’ятовував кожне його слово.
— Пояснити все це треба людям. І тоді фарби, міняючись і радуючи око людини, допомагатимуть їй працювати, жити, будуть бадьорити, заспокоювати, надихати її, як музика, як пісня… Заходьте ж до моєї хати! — закінчив Думчев, відчиняючи бронзову стулку воріт.
Повз нас пробігла мурашка. Думчев подивився на неї і з несподіваним занепокоєнням схопив свою шаблю — жало оси, кинувся до мурашки і вигукнув:
— Що трапилось?! Що трапилось?! Його вигук був пройнятий тривогою і стурбованістю. Я не розумів, у чім річ, і підбіг до Думчева.
— Щось скоїлося в Країні Дрімучих Трав, — сказав Думчев і почав голосно лічити, пильно дивлячись на антени-вусики мурашки: — П’ять, десять, двадцять… Ого! От лихо!
Потім він зупинив ще одну мурашку і знову почав лічити:
— П’ять, десять, тридцять… сорок помахів антен!
— Що за дивні підрахунки!
— Ховатися треба! Думчев схопив мене за руку.
— Мурашки кажуть… — прошепотів він.
— Що ви! Що ви!
— Швидше додому! — закричав Думчев. — Ні, ні! Не сюди, а в той будинок, де ви вже були, — він глибоко захований під землею.
І ми побігли. Але від кого ми рятувались? Я почав на ходу ставити запитання. Це було смішно й безглуздо.
— Чому ми тікаємо?
— У травах неспокійно!
— А що ж тралилось?
— Не зачепіться за коріння… Мурашки мені сказали, що вони вкрай схвильовані.
— Та хіба ж мурашки розмовляють?
— Ось моя рука, тримайтесь… Як і всі комахи…
— Але мурашки? Адже вони не дзижчать, не співають!
— Треба бачити…
— Бачити?
— Бачити — означає розуміти, про що вони кажуть.
— А можна зрозуміти?
— Праворуч, праворуч! До будинку вже близько. Треба стежити за швидкістю помахів антен. Лічити кількість помахів…
— Арифметична мова?!
— Саме так, вона проста і зрозуміла. Навіть найпростіший тарган, коли хоче сказати: “Я стомився, я відпочиваю”, — махає антенами тільки п’ять раз. Коли досліджує нове житло, він махає п’ятдесят п’ять раз. Коли голодний — тридцять шість раз. У різних комах своя розмовна таблиця… Назад! Назад! До річки!
— Але що ж?.. Що трапилось у Країні Дрімучих Трав?
ЗНОВУ ЗАГАДКИ…
Здавалося, десь загуркотів грім і, дедалі наростаючи й посилюючись, це гримотіння наближається до нас. Зовсім поряд розлігся тріск, шум і гуркіт. Трави-дерева загойдалися. Показалися якісь велетенські колони. Вони спускалися на траву, підіймалися, знов опускалися. Люди йдуть! Крокують!
Мабуть, завідувачка овочевої бази Черникова повідомила в Ченськ, що мій одяг залишився біля пенька, професор Тарасевич, доцент Воронцова і студенти побували в готелі, довідались, що я зник, і прийшли сюди впізнати одяг.
Та ось уже зникли вдалині велетенські колони. Затих стурбований гомін мешканців Країни Дрімучих Трав, які розбігалися навсібіч, припинився тріск сухих трав, що ламалися під вагою людських кроків. І все навколо заспокоїлося. Ми відразу ж попрямували до гнізда халікодоми, де була схована крупинка зросту. Підійшли до річки Запізнілих Докорів, щоб переправитися через неї, але не впізнали ні річки, ні берега. Велетенські ями, провалля й нові озера утворилися на березі. В одному місці річка змінила річище — вийшла з берегів, в іншому зробила несподіваний закрут: усе це тому, що тут пройшли люди.
Ми кинулися до плоту, але він був міцно притиснутий до землі, і не можна було його підняти.
Поряд з плотом ліг якийсь величезний зелений міст.
Звідки і чому з’явився тут міст? Звичайно ж, цей міст — проста зелена гілка! Її зламала людина і ненароком упустила. Гілка лягла впоперек річки. Можливо, нога цієї-таки людини втоптала наш пліт у землю.
Ми перебралися по гілці — довгому вузькому мосту — на той берег. Що ближче ми підходили до гнізда, то більше нам перегороджували дорогу зламані дерева-трави. А біля самого гнізда трави були цілком притиснуті до землі. Мабуть, у цьому місці люди постояли, порадились, а потім пішли далі.
Замість цементного гнізда халікодоми ми побачили купу руїн. Опустивши руки, я згадав про те, як Думчев порівнював піраміди фараонів з гніздом халікодоми. А де ж, де ж крупинка, яку ми сховали в гнізді? Хто на своїй підошві заніс її. Хто? Та чи не все одно!
Який тяжкий день! Там, на пасмі горбів, Я зрозумів: мені не знайти тієї крупинки, яку закотили скарабеї. А тепер, біля розчавленого гнізда халікодоми, я переконався, що обидві втрачені назавжди. Назавжди!
Як?! У Москві настане ранок, з тихим шелестом упадуть газети в зелену поштову скриньку, прибиту біля моїх дверей. Але я не розгорну цих газет…
Дзвонитимуть телефоном близькі мені люди. Марні дзвінки!
Ввечері, у настороженій тиші театру, відкриється завіса. Цієї хвилини я завжди відчуваю теплий подих глядачів, ловлю їхні погляди, намагаюсь вгадати, які почуття володіють ними. Невже все це втрачено?!
Як безглуздо! Скінчити життя в сутичці з якимись павуками й мухами…
І жаль, жаль до самого себе пойняв мене.
Думчев квапив: треба було засвітла переправитися через річку, дістатися до його будинку. Але я довго не сходив з цього місця, все чогось ждав.
Коли ми повертались назад, мені здалося, що трави вже не так вороже ставляться до мене. І в шарудінні їхніх верхівок мені вчувалося: “Не треба втрачати надію, не треба втрачати надію!”
Було зовсім темно, коли ми перебралися на той бік річки. Ми стомились. У темряві йти до будинку Думчева було важко, і ми вирішили ночувати в спальних мішках на березі. Спливала ніч. Я чув, як Думчев перевертався в спальному мішку з боку на бік. Не спалося й мені. Я чомусь згадав, яке імлисте, криваво-червоне небо розкинулося над потолоченими травами біля розчавленого гнізда халікодоми, яка страшна тиша стояла.
Я казав собі: “Залишусь у Країні Дрімучих Трав. Назавжди!” — Але чомусь мої думки і переживання були дуже далекі від змісту цих слів, чомусь я почував себе ніяково, згадавши, що не сплатив за номер в готелі. І ще я відчував велику провину перед професором Тарасевичем — адже йому треба дбати про ремонт інституту, а доводиться витрачати час на розшуки та розмови про моє зникнення. Спливала ніч — ніч на березі річки Запізнілих Докорів.
І було дуже тихо. Лише яскраво виблискували наді мною зірки. Світилися краї важких химерних хмар, що поволі пропливали в небі. І був смуток на душі.